Джерельною базою аскези у релігійно-філософських поглядах стародавніх греків являються письмові праці грецьких філософів, істориків, риторів, драматургів, письменників тощо. Історія Геродота (484-425 рр. до Р.Х.) присвячена греко-перським війнам і висвітлює найрізноманітніші відомості географічного, етнографічного характеру. Історія Фукідіда (460-400 рр. до Р.Х.), сучасника Геродота, написана в час розквіту Афін і присвячена Пелопоннеській війні, котру вели Афіни і Спарта за гегемонію у Греції. Ксенофан (430-355 рр. до Р.Х.) палкий прихильник Спарти, продовжує працю Фукідіда і описує економічне, зовнішньополітичне, культурне життя греків. Дуже важливі праці філософа Платона саме філософського, морально-аскетичного та релігійного характеру, як монолог – “Апологія Сократа”, 34 бесіди (діалоги) із котрих, як вважають дослідники 23 дійсних, 11 сумнівних і 13 листів із котрих більшість сумнівних. Майже всі твори Платона написані в художньо-діалогічній формі. У Платона були і “усні проповіді”, наприклад “Про благо”, що розраховані для посвячених, але не збереглись. Слід відзначити деякі діалоги написані Платоном під час навчання у Сократа, скажімо, “Лахес” про мужність, “Хармід” про благорозумність, “Лісіс” про любов і дружбу, “Крітон” про повинність, “Євтіфрон” про благочестя, “Евтідем” і “Гиппій Менший” критика софістів, “Протагор” про язичницьких грецьких богів та добрі діла, початок “Держави” про справедливість, до цієї групи працю раннього Платона відносить сятаокж монолог “Апологія Сократа” тощо. Аристотель (384-322 рр. до Р. Х.) написав багато праць різної тематики, дослідники розділюють їх на вісім груп. З історичних праць Аристотеля відома “Афінська політія” висвітлює історію афінської демократії V i IV віків. Філософські, моральні, психологічна праці, що містять у собі аскетичні елементи наступні. “Евдем” про вічні ідеї і речі чуттєвого світу, смертність тіла, безсмертя душі, втрату душі, знання про вічні речі в результаті її тілесного втілення (перевтілення душі) тощо. Головна філософська праця Аристотеля – “Метафізика”, психологічна праця “Про душу”, моральні праці “нікомхова етика”, “Евдемова етика” і “Велика етика” тощо. Плутарх (46-127 рр. по Р.Х.) описав біографії і праці давніх авторів, що не дійшло до нас. Велике значення, як джерела мають поеми Гомера “Іліада”, “Одіссея”, які були написані (VІІІ ст. до Р.Х) але висвітлюють економіку, ідеологію Греції епохи ХІ-ІХ ст. до Р. Х. Поеми Гесіода “Труди і дні” і “Теогонія” описують родовід богів. Праці трагічних поетів Есхіла, Софокла, Еврипіда віддзеркалюють складне суспільне, політичне життя греків в класичну епоху. Промови ораторів (риторів) Демосфена (384-322 рр. до Р.Х.), Лісія, висвітлюють злобу дня. Цінна праця “Географія” географа Стратона (перша половина І ст. по Р.Х.) містить матеріали не тільки про природні дані різних країн, але і про життя їх народів. Із сучасних дослідників праці яких використані в даній статі слід відзначити саме такі: Чанишева А., Зелінського К., Томсона Дж., Маковельського М., Лурьє С., Рассела Б. З вище наведених джерел і досліджень, жодна праця не розкриває в повноті аскетичної тематики, але тим не менше всі джерела в більшій чи меншій мірі подають багатий матеріал з аскетизму стародавніх греків, що дає змогу в даній статі висвітлити ширшу цілісну картину аскетичної проблематики давніх греків і показати реальне значення аскези в житті давньогрецького суспільства, в чому і полягає новизна даної праці.

Стародавньогрецькі і стародавньоримські вірування були тим історичним контекстом, у якому складалася Біблія і релігія Христа, вступивши тут з язичницькою спадщиною в особливо напружені і складні стосунки. Досить згадати повстання Маккавеїв проти Антіоха Епіфана, який намірявся знищити релігію Ягве, або гоніння на християн в епоху панування Риму. Разом з тим, від жодної іншої культури християнство не взяло в області філософії, науки і мистецтва більше, ніж від культури античного суспільства. Взято було так багато, що деякі антихристиянськи й антисемітськи налаштовані вчені проголошували навіть, що християнство майже нічим не зобов'язане Старому Завітові і чи ледве не всім – релігії язичницької Греції [1]. Є також спекулятивні заяви про те, що виникненням своїм християнське чернецтво зобов'язане не стільки власній духовній базі, скільки впливові аскетичних практик еллінізованого Єгипту. Все це змушує нас в даній статті поставитися до питання про місце аскетизму в релігійному житті античності з особливою увагою: необхідно розсіяти забобони, що накопилися, і помилкові думки і показати реальне значення і реальну міру впливу античної культури на християнство, зокрема – в області питання про аскетизм.

Грецьке слово аскезис (’άσκησις) походить від слова ’askέω – вправно переробляти, обробляти грубі матеріали, вправлятися в цій справі (порівн. наше випробування, випробуваний). Слово аскетизм означало у свій час процес художньої і технічної обробки шкіри, однак згодом стало вживатися для позначення фізичних вправ, загартування, гімнастики атлетів, що вправляли і розвивали своє тіло і дотримували строгого, помірного способу життя, чому і стали називатися ’ασκηταί. Таким чином, «аскетизмом» греки стали в кінцевому підсумку називати загартовування і вправи, необхідні для успішного змагання та боротьби на арені[1] . Слово набуло значення: вправа, практичне вивчення, практика, подвижництво, певний спосіб життя, виховання чесноти [2, с. 247–248].

Згодом, завдяки філософам, смисл слова доповнився духовно-моральним змістом: аскеза – це виховання духу й волі, що включає, зокрема, стримання, самообмеження. Релігійний зміст у поняття вносять уже піфагорійці, а головним і основним його робить уперше Філон Олександрійський (I ст.). Це найближчий попередник християнського трактування: у нього аскеза – це необхідна умова шляху містичного гносису, сходження і споглядання Бога; вона виражає відкидання чуттєво-матеріального світу і вимагає боротьби з ним, зовнішньої і внутрішньої [3, с. 4].

Хоча, строго кажучи, етимологія слів ’askέω («вправляти, вправлятися, займатися»), ’άσκησις («вправа»), ’άσκητης («борець, атлет») залишається багато в чому загадковою, в пізній античній літературі вони чітко набули трьох основних значень: 1) смислу фізичного (вправа тіла); 2) смислу морального (вправа розуму і волі); 3) смислу релігійного [4, с. 9].

Перше значення переважало в більш древніх пластах стародавньої грецької словесності (Геродот, Фукідид і інші), а друге почало набувати прав громадянства, починаючи з Ксенофонта і, особливо в софістів [4, с. 9-10]. Перенесення поняття вправи – «аскетизму» – з тіла на душу, з гімнастики на моральну діяльність могло статися за законом простої аналогії. В усякому разі, у філософів стоїчної школи слово ’άσκησις стало вживатися вже в специфічно моральному змісті – у змісті моральної вправи в чесноті та здержливості [7, с. 113-114]. У всіх прихильників названої школи, від Зенона до Епіктета, даний термін грав уже опорну роль, хоча поряд з ним вживалися і синонімічні вирази: γυμνάζειν, μελετάν, ’αγωνίζεσθαι. Таким чином, уже в класичному слововживанні ’άσκησις набуває змісту широкого і вузького, – обіймає і почуттєву, і духовну сфери, відтінює напругу, зусилля, працю для здійснення якої-небудь мети [3, с. 3-4]. Мовою пізніших філософів воно стало означати вправу духовну: заняття наукою й особливо моральну дисципліну [8, с. 54].

Проблиски аскетизму, в розумінні моральної діяльності, стали виявлятися в Греції досить рано, хоча й пізніше, ніж в Індії чи Єгипті.

Народна (доолімпійська) релігія стародавніх греків, видно, знала аскетизм. Судячи з деяких натяків у древніх поетів, тут існували певні аскетичні установки й очищувальні обряди, однак усе це не поєднувалося з чимось вищим, ніж очищення тіла, що личить благочестивому вчинкові.

У деяких грецьких державах аскетизм став принциповою установкою, життєвою концепцією, хоча це і не визначалося прямо релігійними віруваннями. Досить згадати Спарту, єдиним заняттям для якої була війна. Хворобливих дітей умертвляли; інші з 6 років виховувалися в казармах, відірвані від сім’ї і материнського тепла. Їх не годували, і їжу собі вони добували злодійством; тренувалися вони на вбивствах беззахисних рабів-ілотів. Приблизно в такому ж дусі виховували і дівчат; у нарізних гуртожитках заохочувалася одностатева любов. Емоції виражати не дозволялося. Відомо, що хлопчик-спартанець, який сховав під сорочкою лисеня, помер у строю від того, що звірок прогриз йому живіт, але не видав ні звуку.

У дофілософський період (VIII-VII ст. до Р.Х.) у Гомера ми бачили лише одну чесноту – мужність, і один порок – боягузтво [9, с. 108]. У Гесіода, який жив сторіччям пізніше, в повчальній поемі «Труди і дні»[2] виражений уже цілий моральний кодекс, який зводиться до дотримання міри. Гесіод вчить: «міру в усьому дотримуй і справи свої вчасно роби» [9, с. 109; див.10, с. 297; 11, с. 185–201].

Згодом релігійні системи стародавньої Греції опиняються під сильним впливом філософії. Філософи витлумачували аскетизм як шлях досягнення гармонії, як урівноваженість тіла і душі, шукання чесноти; як засіб зробитися «богом», тобто, істотою, вільною від страждань. Аскетична тенденція вимальовується досить чітко в біографіях ледь чи не всіх античних філософів, що відбилося в літературних пам'ятниках (твори Гомера, Геродота, Фукідида, Платона)[3] .