Пізній Рим цезарів – справжній новий Вавилон, загрузлий у розпусті й обжерливості. Ввійшов у прислів'я вислів «Лукуллів бенкет» – багатій Лукулл із марнославства давав товариству фантастичні обіди, вражаючі численністю страв. Бенкет нерідко переростав в оргію – статева розпуста, груповий секс. Життя людини перестало що-небудь вартувати – смертю розважалися і в цирках, і в самій дійсності, наповненій брудом і кров’ю.

Рідко хто з цезарів прагнув насадити в наскрізь матеріалістичній і гедоністичній римській свідомості пізнішої епохи хоч яку-небудь стриманість. Таких було, власне, всього два. Перший – імператор Август, який спробував зупинити дев'ятий вал розпусти і жорстокості шляхом указів, що закликають шанувати древні релігійні настановлення [4, с. 334]. Другий – філософ-стоїк Марк Аврелій, який настільки покірно ніс тяготи життя, що його зневажала власна сім’я. Ні одному, ні другому не вдалося утвердити стриманість у суспільстві, яке зрештою поставилося з презирством до будь-якої думки про аскезу.

Отже, римляни були віротерпимі й охоче йшли на ототожнення своїх богів з чужоземними, особливо ж після захоплення все нових і нових країн. Лише християнської віри вони довгий час не терпіли і вважали марновірством, б не могли собі уявити безплотного Бога Біблії. Культ імператорів відбився у характерну римську віру – святість держави та її володаря.

Сьогодні це здається смішним. Але сотні християн заплатили свого часу життям за відмову поклонитися такому ідолові. При всій широті свого віросповідання римляни дуже швидко зрозуміли неспроможність старих богів реально допомогти людям. Розвинулося вільнодумство. Поет Квінт Енній (ІІІ-ІІ ст. до Р.Х.) відкрито сміявся з віри богів тощо.

Аскетизм Стародавнього Риму не був розвинутий і не являв собою яскраву цілісну систему як в індуїзмі, буддизмі, навіть греків. Він основувався на етиці цивільного сільського гуртожитку носив суто обрядовий ритуальний характер, був позбавлений містичного та філософського забарвлення. Аскетичних норм дотримувалися жерці, які були чиновниками держави, мали різні функції і розподілялись за колегіями. Понтіфіки слідкували за планом календаря, щоб не було пропущено якогось свята. Авгури ворожили, слідкуючи за поведінкою звірів, атмосферними явищами, вони мусили дати свої висновки перед будь-якого поважною державною справою. Феціали спостерігали за етикетом міжнародних стосунків, оголошували, наприклад, війну тощо. Лупереки були організаторам луперкацій. Весталкі утримували вічний вогонь у храмі Вести. Були й інші колегії. Найважливіші – флавіни: вони приносили богам жертви [4. с. 153-154]. Аскеза для римських жерців не мала морального чи духовного значення, а тільки магічне і зовнішньо-обрядове. Римський аскетизм як і будь-який язичницький, був безплідний як і сама ідолопоклонницька релігія. Тут не було особливого керівництва Божого, не було Одкровення, а також благодатної сили, що заповнює брак людських природних сил.

Література

Токарев С.А. Религия в истории народов мира. – М., 1986.

История древнего мира. Часть ІІ. Греция и Рим. Под ред. проф. А.Г. Бокшанина. Изд. 2-е. – М., 1982.

Светоний. Жизнь двенадцати цезарем. – М., 1966.

Абрамова С.Д. Основне богослов’я: Релігії давнього світу. В 2 ч., Чернівці, 1998. – Ч. 1.

Генрих Геллей. Блиблейский справ очник. – СПб., 1996.

[1] Впрочем, пока статуя была довезена до Иерусалима, Калигулу убили в дворцовом перевороте – иначе не миновать бы Иудее новой Маккавейской войны.