Соціальний досвід потрібний, але його недостатньо для адекватного міжособистісного розуміння. Це дає підставу говорити про залежність точності пізнання окремих людей від певних «глобальних» рис та властивостей, таких як авто­ритарність, упевненість у собі, від системи індивідуальних цінностей і динаміки їхньої зміни, від почуття «соціальної дистанції», здатності до емпатії.

Існує думка, що здатність до більш точної інтерпретації породжується комплексом якостей. Адекватність досягається в межах певної групи спільнот, де передумовою взаємо­розуміння виступає спільність соціальних норм, атитюдів, стереотипів. В. Панфьоров підкреслює, що цінність людини як об'єкта міжособистісного розуміння визначається тими її властивостями, які є значущими для людей, що спілкуються з нею. Тому процес інтерпретації розгортається на міжособистісному рівні, але його зміст розкривається не з позиції суб'єктивних ставлень, а з позиції соціальної цінності пев­ної поведінки людини, яку ми сприймаємо, що можна роз­крити тільки на рівні стосунків «колектив — особистість».

Феномени ідентифікації, рефлексії та емпатії

Адекватність процесу міжособистісного розуміння за­безпечується завдяки дії певних психологічних феноменів, серед яких треба виділити передусім ідентифікацію. У пси­хології ідентифікація розглядається як самоототожнення осо­бистості з певним зразком, людиною, групою, як формуван­ня власної ідентичності, індивідуальності, а також як фун­даментальний механізм не тільки когнітивної, а й афек­тивної та регуляторної сфер психіки, особистості загалом.

Розглядаючи вплив ідентифікації на особливості міжосо­бистісного відображення в онтогенезі, можна виділити імі­тацію як перший рівень, етап ідентифікації. Сутність іміта­ції полягає в безпосередньому відбитті у діях і вчинках сто­сунків між людьми. Головний засіб засвоєння соціального досвіду дитиною — це імітація, яка має неусвідомлений характер, але завдяки їй дитина відображає певні соціальні Дії й просувається в пізнанні інших людей. У дошкільному віці імітація ускладнюється перетворенням засвоюваного змісту. У шкільному віці вона стає більш свідомою, але неусвідомлювані її елементи зберігаються протягом тривалого часу.

Зміст наступного рівня ідентифікації полягає у з'ясу­ванні соціальне прийнятних форм поведінки та оцінювання інших людей. Передумовою становлення цього рівня ви­ступає перехід від імітації зовнішніх виявів поведінки до­рослих до уявлення про їхні внутрішні особливості, які пі­знаються опосередкована. Домінуючою тут є функція оці­нювання. Формування еталонів та стереотипів поведінки за­безпечує взаємодію, уніфікує і полегшує спілкування та вза­ємне пізнання. Особливість оцінної функції полягає в тому,

що вона виконується після дії, що надає їй пасивно-зміс­тового характеру. Роль прогностичної функції обмежена, а у спробах її реалізації в нестандартних ситуаціях адекватність незначна.

Потреба в інтерпретації поведінки виступає на передній план, коли ми контактуємо з незнайомими людьми, стикає­мося з новими формами поведінки, незвичними вчинками добре знайомих нам людей. Виникає потреба в переструктуруванні проблемної ситуації, яка не має аналогів однознач­ного тлумачення. Тому неусвідомлюваний нами в іншій ді­яльності механізм інтерпретації починає виступати як розу­мове завдання, що виходить за межі оцінювання. І тоді для адекватної інтерпретації поведінки інших людей потрібний перехід від оцінювання до суто розуміння, ефективність якого забезпечується сформованістю наступного рівня ідентифі­кації.

Цей рівень характеризується висуванням на передній план прогностичної функції, орієнтація в соціальній ситуації здійс­нюється завдяки аналізу особистісних смислів у поведінці людини. Це зумовлює необхідність бачити в іншій людині не стільки об'єкт управління, скільки суб'єкт, з яким здійс­нюється взаємодія. Особливо важливим є формування тако­го вміння для виконання управлінської та виховної функ­цій, що дає змогу оптимізувати ділові та міжособистісні стосунки, ефективно розв'язувати конфліктні ситуації.

У розумінні іншої людини важливу роль відіграє ступінь розвитку уяви, що дає нам змогу подумки посісти місце партнера по спілкуванню. Треба з'ясувати, як та чи інша людина буде нас розуміти. Вміння бачити ситуацію не тіль­ки своїми очима, а й очима партнера має назву рефлексії. Здатність до рефлексії формується в суб'єкта міжособистісного розуміння поступово і розвинена в різних людей неоднаково. Дія феномена рефлексії, як і ідентифікації, роз­гортається на кількох рівнях (О. Бодальов).

На першому рівні рефлексії уява має пасивний характер. У спілкуванні людина не бачить станів, намірів, думок ін­шої людини. Характерні для цього ступеня особливості уяви: можуть виступати як наслідок гальмівних властивостей не­рвової системи, її слабкості, а також як збіднений досвід міжособистісного спілкування.

На другому рівні спостерігається невпорядкована, епізо­дична діяльність уяви, її головна ознака — виникнення У процесі спілкування окремих уривчастих уявлень про внутрішній світ іншої людини. Умовами розгорнутої діяльності уяви є головним чином сильно виражений у діяльності, поведінці іншої людини її стан або свідомий намір зро­зуміти переживання іншої людини.

Третій рівень характеризується виявом здатності до від­творення в думці особливостей переживання іншої людини не тільки в окремих ситуаціях, а й упродовж усього процесу взаємодії. Суттєвими ознаками цього рівня є, по-перше, те, що спостереження за станом іншої людини здійснюється мимовільно й постійно; по-друге, для цього рівня харак­терні згортання процесу уяви й одночасне включення у стан іншої людини в кожному акті спілкування. О. Бодальов виявив, що навіть в осіб, які інтелектуально розвинені й легко вступають у контакт з іншими людьми, уява може «працювати» недостатньо контекстно, що призводить до не­адекватного оцінювання внутрішніх станів тих, з ким вони взаємодіють.

Для формування третього рівня рефлексії велике значен­ня має інтуїція — здатність бачення особливостей, що ха­рактеризують особистість іншої людини, через безпосереднє споглядання, без логічної аргументації. Здатність інтуїтивно визначати стан іншої людини, інтерпретувати її як осо­бистість розвивається через накопичення досвіду спілкуван­ня з іншими людьми, аналіз та узагальнення цього досвіду. Інтуїція, яка є одним із засобів усвідомлення людиною дійс­ності, являє собою феномен, у якому інтегруються сприй­мання, мислення, уява та почуття.

Процес міжособистісного розуміння тісно пов'язаний з емоційною сферою. Почуття, співчуття та співпереживання допомагають адекватному розумінню інших людей. Уміння сприйняти почуття іншої людини як власні, здатність до емоційного відгуку — необхідний компонент спілкування та специфічний засіб пізнання людини людиною. Цей фе­номен має у психології назву емпатія.

Деякі дослідники протиставляють емпатію розумінню людини людиною. Емоційна природа емпатії виявляється саме в тому, що ситуація іншої людини не стільки «продуму­ється», скільки «відчувається». Але без емпатії навряд чи можливе адекватне розуміння. Емпатія сприяє збалансова­ності міжособистісних стосунків. Розвинена емпатія — це ключовий фактор успіху в таких видах діяльності, як педа­гогіка, мистецтво, медицина, управління. Прояв емпатії в спілкуванні свідчить про загальну установку не стільки на розуміння формального боку спілкування, скільки на входження в його прихований зміст, психічний стан іншої лю­дини, що відображається передусім невербальними засоба­ми — інтонацією, жестами, позами.

Відмінність між почуттями і змістом спілкування не завжди можна простежити. Розуміння та адекватна відповідь на емо­ційні вияви важливі тому, що в спілкуванні люди, як правило, обмінюються тим, що має для особистості смисл, що найбільш суттєве. Адекватно відображаючи почуття іншої людини, ми сигналізуємо їй, наскільки розуміємо її внут­рішній стан. Продуктивність спілкування і розуміння зале­жить у таких випадках не тільки від фактичної інформації, а й від установок, почуттів, емоційних виявів.

І. Юсупов зазначає, що емпатійні якості розвиваються тим інтенсивніше, чим багатшими й різноманітнішими є уявлення про інших людей. Розуміння інших пов'язане з розумінням самого себе. Прагнучи пізнати себе, мотиви своїх учинків, людина вдається до аналогій. Крім того, подібні вчинки інших людей викликають різні переживання та емо­ційні вияви. Безпосереднє використання особистого досвіду для пояснення поведінки інших людей призводить до атри­бутивних помилок в інтерпретації міжособистісної взає­модії.

Емпатійні тенденції є в кожної людини, але їхній роз­виток залежить значною мірою від умов виховання та со­ціального оточення. Формуючи образ свого «Я», дитина не­рідко адресує вчинки собі, так, як це робили щодо неї дорослі. Вона програє соціальні ролі інших, переносячи влас­не «Я» в об'єкти своєї уяви. Така децентрація «Я» дедалі частіше здійснюється у внутрішньому плані.

Кожна людина має власний репертуар ролей, ситуацій міжособистісної взаємодії. Репертуар ролей тим ширший, чим багатший соціальний та емоційний досвід особистості. Схильність до переживань розвивається відповідно до низки відомих соціальних ролей. Зіткнення з подібними ситуаціями актуалізує ті уявлення, які суб'єктивно нібито відпо­відають певному партнеру по спілкуванню.

Характер спілкування матері й дитини, педагога й учня, керівника й підлеглого викликає відповідну емоційну реак­цію, яка стає стійкою при частому повторенні. Але це не вияв типових властивостей особистості, а швидше належ­ний відгук на певний стиль поведінки. Стиль спілкування безпосередньо пов'язаний з емоційним співчуттям партнерові. Емпатійність особистості визначає не тільки її орієнтацію в соціальному середовищі, а й значущість засобів впливу на людей.