Нормативна невизначеність процедури вступу до ЄС випливає також з юридично необов'язкового характеру її інституціональних принципів у цілому. Річ у тім, що чинні критерії приєднання — лише своєрідні операційні «правила вступного руху», які не накладають на країн-членів конкретних юридичних зобов'язань (тобто рішення в цій сфері не підлягають юрисдикції Суду ЄС) щодо того, як трактувати прохання про членство з боку інших європейських країн. Процедура набуття членства в ЄС надає європейським країнам-претендентам тільки можливість, а не право приєднатися до Союзу [12]. Відтак слушно додати до п'яти вказаних критеріїв вступу ще одну вагому вимогу до країни-претендента:

6.Отримати згоду Спільноти на приєднання

Окрім критеріїв готовності країни-кандидата, потрібно брати до уваги й загальну «спроможність Союзу поглинути нових членів» (Європейська Рада в Копенгагені 1993р.), а також позиції та інтереси окремих країн-членів. Кожна хвиля розширення базового осердя шести країн вносила свою частку розмежувань між країнами-членами Співтовариства, поділяючи їх на «єврооптимістів» та «євроскептиків», вкладників чи користувачів європейських фондів, прихильників лібералізму або вагомого державного втручання, малі та великі держави, «середземноморське та східноєвропейське лобі» й т. ін. Однак буде помилкою розглядати процес розширення тільки як загрозу цілісності та дієвості євроінтеграційного проекту, оскільки від першого поглинання Великобританії, Iрландії та Данії до нинішнього приєднання 10-ти країн перспектива розширення виступала «необхідним каталізатором для довгоочікуваних реформ» [13] усередині Спільноти. Найрельєфніше це твердження виявилося в ході нинішнього розширення ЄС, яке прискорило реалізацію давнього проекту про створення політичного союзу. Те, що не вдалося здійснити протягом чотирьох повоєнних десятиріч (плани Плевена, Фуше, доповідь Тендеманса, інціатива Геншера-Коломбо, проект Спінеллі), стало можливим завдяки об'єднанню Німеччини та подальшому просуванню ЄС на схід [14].

Позиціонування тієї чи тієї країни-члена щодо процесу розширення не зводиться тільки до проблематики збереження acquis communautaire, а пояснюється також рядом інших чинників: географічною, історичною близькістю до країни-кандидата, втратою деяких фінансових переваг, зміною внутрішньополітичної рівноваги всередині Союзу, традиційними стратегічними та зовнішньополітичними міркуваннями. Послідовна підтримка вступу країн ЦСЄ до ЄС з боку Німеччини випливає з бачення розширення як нагоди побудувати нову Європейську федерацію (підхід Й. Фішера), налагодити особливі близькі стосунки з країнами регіону та одержати значні економічні переваги. Великобританія та Данія підтримали швидке розширення на КЦСЄ передусім на тій підставі, що досягнутий рівень диференціації всередині Союзу покладе край політичним проектам його подальшої федералізації. Натомість Франція висловила найбільше побоювань та вагань щодо приєднання КЦСЄ під впливом низки факторів: оцінки розширення як загрози для ідеї «Європи-потуги»; побоювання втратити свою вагому політичну роль у ширшій Європі; традиційного опікування країнами Південного Середземномор'я. Тож очевидно, що таким невеличким та відносно заможним країнам, як Словенія, Угорщина, Естонія (що до того ж могли розраховувати на лобіювання своїх кандидатур з боку деяких країн-членів), a priori значно простіше вступити до ЄС, аніж, приміром, Туреччині та Україні, приєднання яких призвело б до суттєвої переорієнтації коштів євробюджету.

Доречно нагадати і про вплив на розширення ЄС традиційних регіональних зв'язків та географічних реалій. Приміром, було б украй складно здійснити перший «люксембурзький» варіант розширення на 5 КЦСЄ, який проводив кордон Спільноти між Чехією та Словаччиною і роз'єднував країни Балтії. Набуття членства Румунією наближує до Євросоюзу Молдову, а ймовірне приєднання Туреччини приверне інтерес Союзу до країн Закавказзя. Зрештою, на процес зближення між Євросоюзом та його новими східними сусідами впливає чинник Російської Федерації, причому як на рівні стосунків ЄС — Росія, так і на рівні відносин та залежностей, що зберігаються на пострадянському просторі.

У підсумку процес об'єднання континенту можна звести до наступної формули: об'єднана Європа — це спільні норми й цінності плюс спільна воля до взаємного зближення як з боку еліт та населення країн європейської периферії, так і з боку чинних країн-членів та євроустанов.