Проте присутність на Народному з’їзді УНДП, що проходив 25 і 26 грудня 1911 р. у Львові значної кількості педагогів, які належали до ВПУВ та доповідь про шкільні й освітні справи виголошена Євгеном Озаркевичем свідчила про те, що про розрив між УНДП та українськими вчителями говорити рано. Згодом розпочалося поступове залучення освітян (членів ВПУВ) до керівних органів партії [14]. Народний з’їзд вищезгаданої партії, що проходив у грудні 1913 р. приділив ще більше уваги шкільним питанням. Серед його вимог були такі: видання демократичного службового законодавства та підвищення заробітної плати вчителям, підтримка суспільством та законодавчими органами всіх вимог педагогів; поділ Крайової Шкільної ради на окремі національні секції, збільшення числа українських шкіл [15]. Найбільш успішним прикладом взаємодії було те, що УНДП під час передвиборчої кампанії до Галицького сейму в 1914 р. дала згоду внести до своїх списків шестеро вчителів, що належали до ВПУВ [16].

Українські педагоги Буковини в кінці ХІХ ст. активно залучилися до політичної діяльності, адже були учасниками першого політичного товариства в краї “Руської Ради”. Це було невипадковим, адже в галузі освіти в цей час націонал-демократи вимагали якнайскорішого заснування української гімназії у Чернівцях, чотирикласних та виділових шкіл відповідно в селах та повітових містах краю, призначення для українських повітів шкільними інспекторами тільки українців, ведення діловодства в українських школах рідною мовою [17]. С. Смаль-Стоцький у своїй статті “Політика реальна”, що була свого роду програмою дій народовців, звертає увагу на розвиток шкіл та збільшення числа національносвідомої інтелігенції [18]. На початку ХХ ст. в політичних організаціях народовців можна було спостерігати що більшу кількість українських вчителів (в першу чергу членів товариства “Українська школа”) оскільки націонал-демократи приділили в своїй політичній діяльності належну увагу соціально-економічним та культурним потребам педагогів початкових шкіл. Таким чином станом на 1914 р. найбільше українських педагогів Буковини було у лавах Української Національно-Демократичної та Української Народної партій [19]. Значно менша частина (як правило члени ВОУУБ) вчителів перебувала в рядах Української Радикальної партії, яка виступала за розширення прав українців у галузі освіти та культури [20], а також в Соціал-демократичній партії Буковини, що переймалася в першу чергу соціально-економічними проблемами населення [21].

Активна участь українських педагогів в діяльності політичних партій сприяла підвищенню політичної свідомості вчителів, які поступово прийшли до розуміння, що необхідно докласти і власних зусиль, аби та чи інша партія, що підтримує вимоги освітян, мала можливість провести своїх представників до законодавчих органів влади.

2 квітня 1907 р. було створено “Крайовий виконавчий Комітет Народного вчительства в Галичині” (до нього входили і представники від ВПУВ). Він звернувся із закликом до вчителів взяти активну участь у парламентських виборах, а також проводити агітацію за тих кандидатів, які безперечно підтримують вимоги вчителів і переймаються станом української освіти. Для того, щоб передвиборча діяльність була ефективною створили повітові виборчі комітети, які діяли солідарно із виборчими комітетами демократичних партій. Ця політична діяльність народного вчительства принесла конкретні результати, адже педагоги були причетними до збільшення українського парламентського представництва [22].

Під час наступних виборів до Австрійського парламенту в 1911 р. провід товариства “Взаємна поміч” звернувся до вчителів аби пояснити своє розуміння політичної ситуації. В зверненні було сказано, що політичні партії демократичного спрямування повели себе досить не тактовно по відношенню до народних вчителів, не залучивши їх до безпосередньої участі у передвиборчій боротьбі, адже педагоги в Буковині, Чехії та інших краях Австро-Угорщини плідно працюють на користь національної справи. Незважаючи на це, автори звернення просили вчителів не висувати власних кандидатур, а підтримати демократично настроєних кандидатів у депутати, висловлюючи при цьому надію, що надалі українські політики виправлять свої помилки. Педагоги прислухалися до цього заклику і знову ж таки завдяки активній пропагандистській роботі неабияк поступилися інтересам українського народу. 2 листопада 1911 р. було прийнято рішення створити “Учительський організаційно-виборчий комітет”, перед яким було поставлено завдання заздалегідь розпочати підготовку до наступних виборів [23].

На позачергових виборах до Галицького сейму в 1913 р. вчителів знову не було серед кандидатів в депутати в партійних списках, оскільки педагоги не зуміли швидко зорієнтуватись в політичній ситуації в краї. Але саме вони на заклик президії “Крайового Виконавчого комітету” агітували за тих депутатів, що виступали за демократизацію виборчого законодавства, адже було цілком зрозумілим, що тільки це допоможе вирішити найважливіші проблеми педагогів, як правило, представників УНДП [24].

Неабияке значення для організації політичної діяльності вчителів мав “Центральний організаційний комітет українського вчительства” (організація політичного характеру, що діяла в рамках ВПУВ напівлегально).

Отже, галицьке вчительство завдяки своїй активній позиції під час виборчих кампаній з одного боку зробило дуже багато аби збільшити представництво українців в законодавчих органах, а з іншого набуло досвіду політичної боротьби, щоб в майбутньому забезпечити й народним вчителям мандати в представницьких органах влади.

Українські вчителі Буковини уже в кінці ХІХ століття приймали активну участь у виборах, оскільки більшість із них мали стійкі переконання. Крім цього педагоги допомагали сільському населенню краю визначитися із своїми політичними уподобаннями, так як мешкали переважно в сільській місцевості. Народні вчителі були нечисленними представниками української інтелігенції Буковини, тому справедливо вважали, що їхня суспільна позиція може суттєво вплинути на те, щоб депутати-українці представляли їх в законодавчих органах.

Проте найбільш активно педагоги, що належали до товариства “Українська школа” та ряду політичних вчительських об’єднань, продемонстрували свою політичну зрілість, підтримуючи на позачергових виборах до сейму в 1907 р. претендентів від “Вільдумного союзу”, адже розуміли, що тільки він міг ефективно захищати права педагогів у сеймі. Українське вчительство в цей час висунуло вимогу, щоб один з кандидатів у депутати був їхнім представником. Зокрема, таким претендентом став учитель А. Барбір. Після переговорів між педагогами та депутатами М. Васильком і С. Смаль-Стоцьким цю пропозицію було знято. А. Барбір відмовився бути кандидатом, але лідери народовства зобов’язалися максимально врахувати вимоги учителів [25]. Таким чином, народні вчителі Буковини, не маючи досвіду власної політичної боротьби, спочатку підтримували тих кандидатів у депутати, які обіцяли задовольнити повністю їхні вимоги.

Вибори до Галицького сейму у 1914 році проводилися на основі нового законодавства, що передбачало для українців національні виборчі округи. Передвиборча кампанія зацікавила все суспільство [26]. Не могло залишитися осторонь неї і українське вчительство. Саме тому педагоги, що належали до товариства ВПУВ вже в грудні 1913 р. організували “Крайовий комітет політичної організації українського учительства”. Головою комітету було обрано М. Якимовського, секретарем І. Ющишина. Було розроблено ряд вказівок осередкам ВПУВ на місцях щодо організації виборчих комітетів у всіх повітах краю. 8 квітня 1914 р. “Крайовий комітет” скликав з’їзд представників учителів, на який зібралося 150 делегатів. Виступаючі на з’їзді відзначили неабияку роль українських вчителів у національно-культурному житті власного народу, але також звернули увагу й на те, що до цього часу педагоги не мали можливості реалізувати свої знання та досвід в законодавчих органах влади. Внаслідок дискусії “Крайовий комітет політичної організації” прийняв рішення висунути на вибори 1914 р. ряд вчительських кандидатур [27]. В списках УНДП в різних виборчих округах були такі члени ВПУВ як І. Ющишин, І. Білинський, М. Якимовський, І. Сторонський, І. Вертиполох, Д. Великанович. Кандидатом в депутати від радикальної партії в окрузі Отинія-Надвірна став активний член проводу ВПУВ А. Домбровський. Керівництво вищезгаданих партій погодилося із таким рішенням “Крайового комітету” і зі свого боку підтримувало його у виборчих округах. Кандидати відразу розпочали роботу з виборцями, але війна перервала їхню працю [28].

Українське вчительство Буковини, яке поступово ставало вагомою силою в політичному житті краю, також хотіло бачити в представницьких органах педагогів, які б відстоювали їх інтереси. “Екзекутивний комітет руского учительства”, що 4 грудня 1906 р. зібрав перше віче українських педагогів початкових шкіл, обговорив поряд з іншими питаннями підготовку до парламентських виборів 1907 р. В результаті освітяни висунули вимогу, щоб одним із українських депутатів став учитель [29]. Представники народовців прислухалися до цієї вимоги, і тому під час виборів 1907 р. С. Смаль-Стоцький зняв свою кандидатуру на користь народного учителя М. Спинула [30]. Сам депутат згадував: “Завдяки взірцевій солідарності нашого учительства взагалі, як так же невсипучої (наполегливої – Л.Ш.) праці товаришів моєго виборчого округа з осібна; завдяки підтримки моєї кандидатури зі сторони наших же свідомих одиниць з-поміж селянства вийшов я послом і то значною більшістю відданих голосів” [31]. Це говорило про згуртованість українського вчительства в краї та демонструвало, що воно користувалося значним авторитетом як серед політиків, так серед населення.