Керівні органи українських вчительських товариств розуміли, що вирішення найважливіших проблем, які стоять перед українською школою та педагогами є нереальним, якщо вчителі не візьмуть активної участі у політичному житті суспільства. Формально педагоги мали можливість скористатися всіма політичними правами, які давала народам Австро-Угорщини їхня конституція. Але реальний політичний статус та авторитет вчителя був дуже низький, що утруднювало доступ освітян до законодавчих та державних органів влади, керівних осередків політичних партій. Завдяки цьому вимоги педагогів не могли стати відомими та зрозумілими для владних структур. Мітинги, демонстрації та звернення до представників державної влади та законодавчих органів не приносили конкретних результатів. Завдяки цьому для педагогів Галичини та Буковини було дуже важливим підняти свій політичний статус і піднести до такого рівня, щоб із потребами педагогів держава рахувалася. Це можна було зробити завдяки своїй активній позиції щодо демократизації політичної системи в державі загалом та запровадження справедливого для всіх верств населення виборчого законодавства зокрема. Також через співпрацю педагогів із політичними партіями, активну участь у передвиборних акціях, в роботі крайових сеймів та загальноавстрійського парламенту. Для українських вчителів було дуже важливим виключити будь-які переслідування з боку влади за власні політичні переконання.

Діяльність українських педагогів спрямована на реалізацію та захист своїх політичних прав розпочалася на почату ХХ ст.. Її спрямовували в Галичині товариство ВПУВ та “Вільна організація” українських вчителів на Буковині.

28 грудня 1905 р. частина українських вчителів, що належали до товариства ВПУВ взяли участь в установчих зборах “Товариства народних вчителів в Галичині”, які відбулися в Кракові. Для ВПУВ це зібрання було також дуже важливим, адже до неї поступила пропозиція об’єднатися із “Товариством народних вчителів в Галичині”. Внаслідок цього українські педагоги висунули такі вимоги політичного характеру, які вони хотіли бачити в статуті спільної з польським вчителями організації. Вони були такими:

Запровадження загального, рівного, таємного і безпосереднього виборчого права до австрійського парламенту та крайових сеймів, а також пропорційної кількості мандатів від кожної національності.

Впорядкування мовної ситуації в Галичині (використання в Східній Галичині української мови в державному діловодстві, а в Західній - польської). У міжнаціональних стосунках користуватися двома вищезгаданими мовами, на основі національної рівності.

Поділити крайову адміністративну владу в Галичині на українську з центром у Львові та польську з центром у Кракові [1].

Провід “Товариства народних вчителів в Галичині” не міг погодитися на внесення сміливих пропозицій політичного характеру до своєї програми, хоча відмовив українським вчителям в дуже делікатній формі, не втрачаючи надії бачити їх в своїй організації [2]. Цілком зрозуміло, що об’єднання двох товариств було нереальним, хоча, як показала практика, вони не ігнорували спільними заходами, в тому числі й політичного характеру, якщо це стосувалось тих питань, які були актуальними для вчителів обох національностей. Проте найважливішим в даній ситуації було те, що українські вчителі Галичини вперше висунули вимоги політичного характеру. Це говорило про те, що педагоги не тільки переймалися поліпшенням освітнього рівня населення, власними матеріальними та іншими проблемами, а й про їхню політичну зрілість, від якої безпосередньо залежала як їх доля, так і становище всього українського населення Галичини.

Це одна спроба галицьких освітян голосно заявити про свої політичні вимоги відбулася на початку 1906 р. У Львові відбулася нарада, в якій взяли участь 20 учителів, що представляли польське “Товариство педагогічне” та п’ятеро ВПУВ і яка обговорювала питання організації загальнокрайового вчительського віча 11 лютого 1906 р. Українські вчителі внесли пропозицію, щоб у програму виступів на вічі включити доповідь про виборчу реформу до парламенту, адже це питання хвилювало широкі верстви населення. Адже не було найменшого сумніву, що так звана виборча реформа зробить владу набагато демократичнішою, що сприятиме успішному розвиткові освіти в краю. Незважаючи на це, більшість польських педагогів не погодились з тим, щоб до програми вчительського зібрання були внесені питання політичного характеру [3]. А українські педагоги цим продемонстрували свою політичну свідомість і готовність відстоювати політичні права громадян держави.

Ще раз це продемонстрував Другий з’їзд українського народного вчительства, що відбувався в Коломиї 22 вересня 1912 р. Адже серед його рішень було записано таке: “Закликаємо всю українську суспільність з її сеймовими і парламентськими заступниками, щоб після здобуття сеймової виборчої реформи й українського університету у Львові поставити на перше місце своєї політичної і законодавчої діяльності боротьбу за здобуття прав народній школі з вільним українським вчительством” [5].

Педагоги Буковини також критикували виборче законодавство, що на їхню думку та на думку переважної більшості населення краю було не демократичним, адже давало перевагу одним верствам населення над іншими у забезпеченні політичних прав. Саме тому українські вчителі підтримали націонал-демократичну течію в політичному русі. Найбільш яскравим прикладом цього була співпраця педагогів із прогресивним парламентським об’єднанням під назвою “Вільнодумний союз”, яке було створено 19 вересня 1903 р. [5]. Вчителі підтримали демократично настроєних депутатів, які представляли різні національності буковинського краю і серед найважливіших програмних засад яких були: реформа виборчого законодавства, ліквідація феодальних пережитків, що збереглися в краї, вирішення проблем, що стояли перед шкільництвом та багато іншого. Цим педагоги показали своє розуміння того, що необхідні кардинальні реформи в основних сферах суспільного життя. Українські освітяни 20 вересня 1903 р. на вічі всього буковинського вчительства висловили повну підтримку “Вільнодумному союзу” [6].

Після розпаду цього політичного союзу українських депутатів почали критикувати ті вчителі, що підтримували їх політичних противників. Внаслідок цього частина педагогів 6 серпня 1905 р. створила “Екзекутивний комітет руского учительства” на чолі з К. Даниляком, який повністю відмежувався від цієї критики. З цього приводу вчительська газета “Промінь” писала: “Все це вказує на політичну зрілість руского учительства, котре станову справу зуміло погодити із потребами загальнонародними” [7]. В свою чергу у 1905 р. зібрання українських вчителів Буковини ще раз продемонструвало свою прихильність “Вільнодумному союзові” [8].

Педагоги, що належали до ВОУУБ, обговорюючи виборчу реформу до Буковинського сейму, висловилися проти запровадження спеціальної “учительської курії”, як це пропонували освітяни, що належали до “Крайового екзекутивного комітету учительства”. Українські вчителі вважали, що вони повинні боротися за своє представництво в законодавчих органах в рівних умовах з усією інтелігенцією краю [9].

Співпраця вчителів із народовцями була ефективною, адже загальновизнаним є той факт, що українська народна школа стала справді національною завдяки позиції та діяльності політичних об’єднань та партій націонал-демократичного спрямування. Українські педагоги з одного боку, вітали такий стан речей, в першу чергу це стосувалося тих, що належали до товариства “Українська школа”. З іншого – критикували те, що національні інтереси з року в рік представляли одні й ті ж самі політики (С. Смаль-Стоцький, М. Василько, О. Попович та інші). Саме “Екзекутивний комітет руского учительства” та створена на його основі ВОУУБ стали в опозицію до такого стану справ у політичному житті Буковини [10].

Загалом, на відміну від галицького вчительства, яке тільки заявляло про свої політичні вимоги на початку ХХ століття, освітяни Буковини були тим соціальним прошарком, який завдяки своїй позиції міг реально впливати на демократизацію сучасних їм суспільних процесів та боротися за свої політичні права. Хоча дуже часто активна громадянська позиція педагогів викликала неоднозначну реакцію у суспільстві. В. Сімович згадує: “Хто знає, передвоєнні часи на Буковині, той не може заперечити, як багато зробило народне вчительство для національної справи в нашому краю. Але ж таки задалеко вже було зайшло політиканство в його лавах. Самовпевненість, що ось, мовляв, ми, вчителі – підстава всього національного життя, так врізалась у свідомість загалу вчительства, що не так уже легко було з усім цим боротися” [11].

Впливати на політичне життя суспільства та відстоювати свої громадянські права українські педагоги немогли без співробітництва із політичними партіями. Адже тільки завдяки такій взаємодії суспільна позиція вчителів могла стати відома широкому загалу, ввійти до сфери великої політики.

У 1909 році товариство “Взаємна поміч” почало співпрацювати із Українською Національно-Демократичною партією (УНДП). Народний Комітет цієї партії видав брошуру “Наша школа в ярмі”, якою показав, що освітні питання є одним із найважливіших в програмі партії [12]. Слід сказати, що саме до УНДП належало найбільше українських вчителів Галичини. Набагато менше педагогів було в Українській Радикальній партії та незначна частина об’єднувалася навколо Української Соціал-Демократичної партії. У москвофільських партіях освітян майже не було.

В УНДП українські вчителі у 1910 та 1911 р.р. мали значне представництво навіть в керівних осередках партії. 25 педагогів входили до Ширшого Народного комітету та один представник (голова ВПУВ Маріян Якимовський) до Тіснішого Народного комітету. Оскільки спроба народних вчителів впливати на політичну ситуацію в суспільстві не знайшла підтримки у консервативних політичних колах, то вони повели таку агітацію аби якомога більше ускладнити стосунки між педагогами та УНДП. Внаслідок цього у 1912 році ввійшло до Ширшого комітету партії лише декілька народних вчителів, а до Тіснішого – жодного [13].