Загальні умови щодо установчих документів господарського товариства містяться в ст. 4 Закону України “Про господарські товариства”. Але у Законі не міститься розмежування щодо того, які з таких умов мають зазначатися в установчому договорі, а які – в статуті, якщо його наявність передбачено для певного виду господарського товариства. Тому розмежовувати такі умови необхідно, виходячи з правової природи і призначення установчого договору і статуту.

Установчий договорі укладається у письмовій формі, тому що чинне законодавство вимагає його подання для здійснення державної реєстрації. Як уже зазначалося вище, він є консесуальним і набуває чинності з моменту досягнення його сторонами згоди щодо всіх істотних умов.

У діючому законодавстві існують колізії щодо питання обов’язкової наявності у господарського товариства статуту. Згідно з ч.1 ст. 9 Закону України “Про підприємства в Україні” підприємство діє на основі статуту. Оскільки господарське товариство є одним із видів підприємства, основним його документом також має бути статут. Проте вже ст. 4 Закону України “Про господарські товариства”, визначаючи установчі документи господарського товариства, вказує на те, що акціонерне товариство, товариство з обмеженою і товариство з додатковою відповідальністю створюються і діють на підставі установчого договору і статуту, а повне і командитне товариство – установчого договору. Тобто спеціальне законодавство вже не вказує на обов’язкову наявність статуту для повного і командитного товариства, незважаючи на те, що вони є різновидами господарських товариств, а отже, і різновидами підприємств, тобто мають відповідати основному визначенню підприємства.

Вважається, що установчий договір і статут юридичної особи мають однакову юридичну силу і тому вони затверджуються і змінюються в однаковому порядку. Проте у разі суперечності між положеннями установчого договору і статуту слід віддавати перевагу установчому договору[9].

Останнє є вельми спірним. З одного боку, засновники, уклавши між собою на загальних зборах установчий договір висловили цим волю вищого органу управління юридичної особи. Але метою установчого договору залишається регламентація відносин між засновниками суб’єкта підприємницької діяльності. А основним документом, яким регламентується діяльність юридичної особи, є статут, затвердження якого засновниками також відображає волю вищого органу управління юридичної особи. Тому, в разі виникнення суперечностей, безпосередньо пов’язаних з діяльністю підприємства (наприклад, порядок призначення директора, визначення кола його повноважень тощо), перевага має надаватися положенням статуту. В разі, якщо суперечності виникли з питань відносин між засновниками, перевага має надаватися положенням установчого договору.

До змісту установчих документів в юридичних осіб загальні вимоги, крім тих, які вже зазначені, це такі як Закону України “Про підприємства в Україні” та Закон України “Про господарські товариства”, містяться в законах України від 26 травня 1988 р. №8998-ХІ “Про кооперацію в СРСР”, від 14 лютого 1992 р. №2114-ХІІ “Про колективне сільськогосподарське підприємство”, від 10 квітня 1992 р. №2265-ХІІ “Про споживчу кооперацію”, від 17 липня 1997 р. №469/97 ВР “Про сільськогосподарську кооперацію” та в інших нормативних актах. Для зручності слід навести реквізити установчих документів підприємств та господарських товариств. При цьому необхідно пам’ятати, що господарські товариства є видом підприємств, а тому до них, крім спеціальних положень Закону України “Про господарські товариства”, застосовуються загальні положення Закону України “Про підприємства в Україні”, в тому числі і щодо змісту установчих документів[10].

Так, загальними вимогами до статуту підприємства вказані основні положення щодо виду і організації діяльності цього підприємства.

А щодо господарських товариств, то встановлюються спеціальні вимоги до конкретного виду господарського товариства.

Так, установчі документи акціонерного товариства повинні містити: види акцій, що випускаються; номінальна вартість акцій; співвідношення акцій різних видів; кількість акцій, що купуються засновниками; наслідки невиконання зобов’язань по викупу акцій; строк та порядок виплати частки прибутку (дивідендів).

В установчих документах товариства з обмеженою відповідальністю повинні бути вказані розмір часток кожного з учасників і розмір, склад та порядок внесення учасниками вкладів.

В установчих документах товариства з додатковою відповідальністю повинно міститися положення про граничний розмір відповідальності учасника.

Установчі документи повинні включати положення щодо: розміру частки кожного з учасників; розміру, складу та порядку внесення вкладів; форми участі учасників з повною відповідальністю у справах товариства; сукупний розмір часток вкладників у майні товариства, розмір, склад і порядок внесення ними вкладів.

Установчі документи для реєстрації подаються в оригіналах в одному екземплярі, завірені в установленому порядку. Згідно ст. 34 Закону України “Про нотаріат” в державних нотаріальних конторах завіряється достовірність підписів на документах і засвідчується відповідність копій документам і випискам з них. Більш детально це врегульовано ст. 75 і “Інструкцією про порядок здійснення нотаріальних дій нотаріусами України”, затверджений приказом Міністерства юстиції України від 18 червня 1994 р. №18/5.

Установчі документи повинні бути складені на державній мові або мові переважної національної більшості населення даної території (ст. 1 Закону України “Про мови в Україні”). Всі установчі документи підписуються заявником і нумеруються.

Власник (власники) або уповноважені особи, які надають установчі документи для реєстрації, несуть відповідальність за відповідність таких документів вимогам діючого законодавства.

З усього вище сказаного слідує, що установчими документами є статут і установчий договір. Статут – це установчий документ, який згідно з діючим законодавством передбачається для створюваної організаційно-правової форми підприємства.

Що стосується установчого договору, головним є визначення всіх параметрів взаємовідносин між учасниками юридичної особи, насамперед майнового і організаційного характеру – їх прав та обов’язків, порядку внесення внесків, порядку розподілу прибутків та збитків тощо.

2. Ринок та його функції

ПОНЯТТЯ РИНКУ. З давніх часів ринок визначали як місце (ринкову площу), де здійснюється купівля або продаж товарів. Ось чому у багатьох слово «ринок» асоціюється з базаром — місцем обміну вироблених благ. Це правильно лише частково. Ринок — поняття більш широке і містке. Це і магазини, універмаги, універсами, різні палатки, де продаються продукти харчування, одяг, взуття, товари щоденного вжитку. Є рин­ки, на яких продаються і купуються цінні папери (акції, облігації). Це фондові біржі. На товарних біржах, де пропонуються товари (зер­но, цукор, цемент) за стандартними якісними показниками, покупці та продавці вступають у конкретні відносини. Два учасники або більше беруть на себе юридичні зобов'язання, якими визначаються їхні дії та відповідальність. Ці та інші відносини між продавцями і покуп­цями з приводу існуючих та потенційних товарів утворюють ринки. Як явище господарського життя ринок з'явився багато сотень років назад як наслідок природно-історичного розвитку виробницт­ва і обміну, що породили товарне ведення господарства. Відбувало­ся це через розвиток суспільного поділу праці, появу економічно са­мостійних, юридичне незалежних господарюючих суб'єктів і перехід від натурального виробництва до прямого продуктообміну, а потім і до товарного обміну та ринку.

У сучасному розвиненому суспільстві, де, з одного боку, неухиль­но зростає кількість товарів, покупців і продавців, а з іншого — роз­виваються засоби зв'язку, купівля-продаж може здійснюватися за допомогою телефону, поштою та іншими сучасними засобами зв'язку. Для цього не потрібний безпосередній контакт суб'єктів ринкових відносин, а отже, місце для їхньої зустрічі. Виходячи з цього, можна зробити такий висновок.

Ринок — це обмін, який здійснюється за законами товарного виробництва і обігу.

Проте, коли мова йде про ринок як сферу обміну, слід мати на увазі, що це не просто сфера обміну (він може відбуватися і у не-ринковій формі — наприклад, бартеру), а така сфера, в якій обмін товарів здійснюється за суспільною оцінкою, що знаходить своє відбиття у ціні.

Інакше кажучи, збалансування актів купівлі-продажу має дося­гатися за допомогою цін. Це положення має надзвичайно важливе значення, тому що лише ринок виконує роль механізму, через який досягається рівновага попиту і пропозиції.

Як бачимо, ринок — це механізм координації різноманітної діяль­ності людей через систему цін. Виникає запитання: як же діє ринко­вий механізм, чому виробники, яких тисячі й мільйони, виробляють одяг, взуття, продукти харчування, автомобілі, телевізори, верстати, книжки, відтворюють економічний порядок, а не хаос, анархію?

Розглянемо, як функціонує ринок, який ніхто не створював (рис. 1).

Рис. 1. Схема функціонування ринку

Ринок сприяє вирішенню трьох основних економічних завдань: що, як і для кого виробляти.

1. Що виробляти, які товари, послуги, визначають не парламент чи уряд, а покупці та продавці. Перші платять гроші за певні товари, які представлені на ринку, а другі виробляють ті товари, які мають збут і приносять прибуток. Адже, якщо немає попиту на якийсь то­вар, то на його виробництво будуть витрачені матеріали, сировина, знаряддя праці, робоча сила, а отже, і фірма чи виробник матимуть збитки. Ясно і те, що покупець заплатить за певний товар ціну, яка його влаштовує, а продавець віддасть свій товар за суму, що принесе йому вигоду. Отже, головну роль у вирішення питання, що виробля­ти, у ринковому механізмі належить ціні.