На початку 80-х рокiв у фiлософських колах СРСР активно диску­­­тувалося питання проблеми протирiччя мiж логiко-методологiчними дослiдженнями наукової дiяльностi та дослiдженнями соцiально-куль­­­турної детермiнованостi науки. Найбiльшого клопоту завдала пробле­­­ма "стандартної моделi наукового знання". Стандартну модель, як правило, розглядають у виглядi логiко-методологiчної чи логiко-лiнгвiстичної реконструкцiї наукової теорiї. Ця концепцiя визнає, що реальнiсть в системi наукових знань репрезентується тiльки фактуальним знанням та мовою пропозицiйної логiки [Див.:9. -с.16-19], а тому смисл i значення теорiї може бути виявлено тiль­­­ки через спiввiдношення з фактами (узгодження з вiдомими фактами та передбачення невiдомих). У стандартнiй моделi лише пропозицiйнi мiркування розглядаються як носiй iстинних наукових значень, що перевiряється процедурою доведення.

У 20-30-х рр. ХХ ст. значний внесок у формулювання та розробку стандартної концепцiї науки здiйснили представники Вiденського ко­­­ла, що органiзацiйно згуртувалися навколо манiфесту "наукове ро­­­зумiння свiту" в 1922 роцi при кафедрi "фiлософiї iндуктивних на­­­ук" Вiденського унiверситету (керiвник кафедри Морiц Шлiк). "Коло" безпосередньо складалося з фiлософiв, фiзикiв та математикiв: Р.Карнапа, О.Нейрата, К.Геделя, Г.Гана, Ф.Вайсмана, Г.Фейгля. У засiданнях "кола" приймали участь: Г.Рейхенбах, А.Айєр, К.Поппер, Е.Нагель. За основоположну модель науки представники "кола" визна­­­вали концепцiю "логiчного атомiзму" розроблену Бертраном Расселом та його учнем Людвiгом Вiтгенштейном для здiйснення "логiчного аналiзу мови науки".

Тезу про наукову необґрунтованість цiєї концепцiї було проголо­­­шено пiсля виявлення її неспроможностi критично віднестися до умов та мiри прийнятностi своєї власної реконструкцiї. А саме: "стан­­­дартна модель" визнаючи себе науковою, не здатна зробити себе саму предметом емпiричного (фактуального) дослiдження. Так у 1963 роцi було висунуте зауваження Е.Геттiєра [Див.:10.-с.231-233], що виз­­­начення знання у якостi "iстинної i обґрунтованої гадки" не має достатнiх умов для доведення можливостi визначення гадки у якостi знання.

Наведемо зразок негативної констатацiї наслiдкiв критики "стан­­­дартної моделi наукового знання": "Сучасний стан аналiтичної фiло­­­софiї науки визначається як кризовий. Парадигма, створена логiчним позитивiзмом, зруйнована, запропоновано множину альтернативних ме­­­тодологiчних концепцiй, однак, жодна з них не здатна вирiшити усвiдомленi проблеми. Немає жодного принципу, жодної методо­­­логiчної норми, якi не викликають сумнiви. В особi Пола Фейєрабен­­­да аналiтична фiлософiя науки дiйшла до виступу проти самої науки та до виправдання релiгiї. Однак якщо зникає межа мiж наукою i релiгiєю, наукою i мiфом, тодi повинна зникнути i фiлософiя науки як теорiя наукового пiзнання. За останнi десять рокiв у фiлософiї науки не виникло жодної значної оригiнальної концепцiї...

До внутрiшнiх джерел кризи маємо вiднести вiдмову фiлософiї на­­­уки вiд принципу вiдображення та, вiдповiдно, вiд поняття iстини" [9. -с.127].

Стосовно цитати зазначимо, що "принцип вiдображення" та "теорiя iстини" основана на вченнi про "вiдповiднiсть" неспiвмiрнi з нау­­­кою взагалi, а не фiлософiєю науки окремо, оскiльки вони iгнорують визначену ще Парменiдом вiдмiннiсть "докси" i "iстини". Вза­­­галi, думка, що теоретичний агностицизм може бути спростованим ли­­­ше за допомогою апріорного прийняття принципу вiдображення та по­­­няття "iстина", бо в системi поєднаних пропозицiйною логiкою мiркувань "принципово неможлива експлiкацiя об'єктивної дiйсностi", досить розповсюджена. Однак, це помилкова позицiя дрiмучого логiцизму, який спирається на банальний есенцiалiзм пла­­­тонiстiв, що не вiдповiдає епiстемологiчним реалiям. Навпаки, роз­­­будова наукової теорiї здебiльшого розкривається як систематичне подолання агностицизму обгрунтованими мiркуваннями, якi спираються на безперервну експлiкацiю основоположень пiзнавальної дiяльностi суб'єкта.

Експлiкацiя як логiко-методологiчний (а не геменевтичний) засiб замiщення неточного поняття чи уявлення обґрунтованим i точним по­­­няттям, у сферi розгортання теоретичного пiзнання визнається iнструментарiєм розробки висхiдних наукових понять. Оскiльки по­­­няття "матерiя", "каузальнiсть", "вiдображення", "iстина" здебiль­­­шого наявнi в теоретичних системах не як експлiкованi, а як апрiорнi онтологiзованi положення, пропозицiя розглядати їх у якостi безпосереднiх пiдвалин науковостi не витримує критики. Тут ми повиннi погодитися з пропозицiєю так званих постмодернiстiв. Опора науки на такi пiдвалини здатна пiдтримати лише вiрування, а не науку. Одночасно, перевiрка практикою та вiдома властивiсть те­­­оретичного пiзнання бути реально прогностичним є та головна влас­­­тивiсть науки, завдяки якiй саме їй, а не герменевтицi, ме­­­тафiзицi, теологiї чи астрологiї, надають перевагу при вирiшеннi практичних проблем.

Науковий скептицизм вимагає, щоб формулювання проблеми було визнане рацiонально-теоретичним, тобто незалежним вiд гри суб'єк­­­тивного духу. Лише тодi окрема проблема чи задача (та їх вирiшен­­­ня) отримують назву "наука". Змiстовно, обґрунтування наукової проблеми завжди полягає у до­­­веденнi її незалежностi вiд суб'єкта. У свою чергу, процедура до­­­ведення об'єктивностi проблеми слугує методом усвiдомлення, що предмет наукового дослiдження вийшов за межi будь-якого суб'єктив­­­ного досвiду. В iншому випадку, суб'єктивний досвiд своєю власною несуперечливою самозмiною повинен знiмати саму можливiсть фiксацiї проблеми. Отже, цiлком логiчним стає висновок, що у формах усвiдомлення проблеми в теорiї представлене "iснуюче незалежно вiд суб'єкта".

Концепцiя "розуму, як здатностi суб'єкта бути у злагодi iз са­­­мим собою" (Гуссерль [Див.:11.-с.86-92]) обґрунтовує обов'язкову тавтологiчнiсть правильного логiчного висновку. Тому виявлення ан­­­тиномiй розуму та логiчних протиріч у структурi наукової теорiї, у першу чергу, вiдкривають межу тавтологiї - єдностi суб'єкта iз самим собою. Отже, суперечностi в логiчно правильних наукових мiркуваннях можуть репрезентувати межу залежного вiд суб'єктив­­­ностi. Репрезентується або помилка наших мiркувань, або дещо неза­­­лежне вiд суб'єкта, що здебiльшого називають "об'єктивним".

Осмислення факту iснування об'єктивних проблем виявляє усвiдом­­­лення факту незнання причини їх виникнення. Доведення незалежностi вiд самототожнього суб'єкта (об'єктивнiсть) певної проблеми слугує доведенням наявностi зв'язку мiж досвiдом суб'єкта та незалежним вiд нього буттям. Тим самим, "об'єктивна реальнiсть", "матерiя" не копiюється, не фотографується, не вiдображується нашими вiдчуття­­­ми, вона експлiкується за допомогою рефлексивних мiркувань над проблемою, джерелами її появи.

Так, на пiдставi дослiдження можливостей суб'єктивного ряду казуальностей (стандартна модель наукового знання) ми здатнi експлi­­­кувати поняття "об'єктивна причина". Одночасно, завдання вимiру казуальностей в об'єктивнiй дiйсностi вимагає суб'єктивного визна­­­чення одиниць та еталонiв такого вимiру серед матерiальних об'­­­єктiв, сенс яких стає визначеним лише певними поняттями. Наприк­­­лад, доба (24 години), змiна дня i ночi, як певна одиниця вимiру часу не має сама по собi такої властивостi, поза взаємодiєю iз суб'єктом. Отже iснування сенсу в одиницях i еталонах вимiру пе­­­редбачає постiйне повернення до теоретико-суб'єктивної каузаль­­­ностi, а суб'єкт слугує постiйним висхiдним станом будь-якого пiзнавального акту, початком подолання власної самообмеженостi.

При здiйсненнi переходу вiд мислимої каузальностi до матерiаль­­­ної емпiричне виявляє себе у якостi репрезентацiї незалежного вiд розуму, вiд логiчного, вiд суб'єктивного. У свою чергу, наукова рацiональнiсть торує свiй шлях через вiдношення емпiричне-теоре­­­тичне-емпiричне.

Враховуючи наведене, до прийнятних методологiчних основоположень фiлософiї науки можна вiднести наступнi тези:

1) Усвiдомлення наявностi проблеми - свiдчення об'єктивностi буття.

2) Якщо проблема не вирiшується, то виявлена межа iдеального буття, усвiдомлення iснування якої вимагає звернення до буття незалежного вiд суб'єкта.

Варiантом пошуку засобiв експлiкацiї наукових уявлень дiйсностi можна вважати прийняту першою фiлософiєю науки (позитивiзмом) те­­­орiю наукового досвiду розроблену в 70-х рр. ХIХ ст. австрiйським фiзиком Е.Махом [Див.:12] i швейцарським фiлософом Р.Авенарiусом, яка отримала назву "емпiрiокритицизм". Викривлену версiю емпiрiок­­­ритицизму, розроблену в Росiї О.О.Богдановим, що називається "емпiрiомонiзм" ми не приймаємо, оскiльки вона являє собою безпо­­­середнє повернення до iдей Берклi.

Залишивши у своїй фiлософiї "критицизму" лише чуттєвi данi як єдину реальнiсть, що наявна в якостi об'єкта наукового пiзнання, Ернст Мах та Рiхард Авенарiус запропонували абстрагування визнач­­­ної характеристики наукового факту як знання принципово вiдмiнного вiд наукової теорiї. Запропонована ними абстракцiя дуже схожа на повторення iдей Берклi та Юма. Однак, у засновникiв суб'єктивного iдеалiзму не здiйснювалося методологiчне протиставлення фактiв i теорiй. Зазначене протиставлення, у якостi центральної проблеми, наявне саме в емпiрiокритицизмi. Тому, стосовно концепту Маха i Авенарiуса, слiд визнати факт особливого виду вiдкриття, не зважа­­­ючи на наявнiсть ряду виявлень хибної свiдомостi у виглядi психо­­­логiзацiї (розкритої Гансом Рейхенбахом) [Див.:13.-с.346-355].