Тенденцією XX століття, яка продовжиться і в столітті XXІ, було посилення всебічної взаємопов’язаності країн і народів. Будь-які загострення в екологічній, соціальній, економічній сферах, не кажучи вже про військову, в одній країні негайно стають болючими проблемами цілого регіону. Тому відповідальність держав за стан на їхній території вже не може бути лише індивідуальною, адже наслідки дуже сут­тєві й для інших. Це стає потужним стимулом щонайактивнішої регіональної спів­праці країн. Регіональна співпраця породжує регіональні інтереси, які часто супере­чать інтересам інших регіонів. Крім того, країни одного регіону поєднані спільною історією, близькі за культурами, переважно сформовані під впливом однієї духовної системи, мають близькі стратегічні інтереси. Суперечності, які виникають між країнами одного регіону, ослаблюють позиції всього регіону, і користь від перемоги однієї із сторін у таких суперечностях загалом менша, ніж втрати, яких зазнає ця країна внаслідок послаблення позицій регіону. Тому суперечності між регіонами починають бути значно суттєвішими від суперечностей між сусідніми державами.

Людство накопичило великий потенціал руйнування. Тому зростає роль системи забезпечення глобальної стійкості та стабільності. Саме така система спроможна достатньо ефективно розв’язувати проблеми, що виникають унаслідок міжрегіональних суперечностей, забезпечуючи баланс регіональних інтересів. Проте внаслідок високого технічного рівня і доступності засобів руйнування (ця доступність зростає попри різні обмеження передусім через низький духовний та етичний рівень політичних еліт з одного і через продовження науково-технічного прогресу — з іншого боку) дедалі більшу небезпеку для загальної стабільності становлять локальні конфлікти, зокрема внутрішні соціальні й етнічні конфлікти в країнах. І якщо соціальні конфлікти піддаються ефективному й повному врегулюванню в межах певної країни, то джерела етнічних конфліктів у багатонаціональних державах зникають лише після геноциду чи асиміляції недержавних націй або з утворенням незалежних національних держав. Крім того, етнічні конфлікти всередині країн часто стають основними чинниками загострення міждержавних стосунків.

Отже, забезпечення глобальної стійкості неможливе без повної та безумовної реалізації прав народів на самовизначення аж до створення суверенних національних держав. Ідеальним є такий стан, коли кожен народ має свою незалежну державу на своїй історичній території. Проте насправді дуже неоднозначно можна трактувати як поняття народу, історичної території (яка може вважатися такою одночасно для кількох народів), так і поняття самої незалежної держави. Це породжує значні суперечності під час реалізації прав народів на самовизначення. Крім того, процес створення незалежних держав має протікати в умовах макси­мальної стійкості та стабільності, щоб не стати детонатором глобальних катастро­фічних процесів. Особливо це стосується суперечностей щодо історичної території між уже державними народами. В цьому разі за умови демократичного устрою існують досить ефективні механізми забезпечення інтересів корінних національних меншин без перегляду міждержавних кордонів. Тому можна прогнозувати зміну кордонів у таких випадках лише за наявності й інших суттєвих причин державної нестійкості. Інша проблема в наближенні до ідеального стану пов’язана з різною зрілістю народів і наявністю чи відсутністю в них соціальної структури й інших передумов, необхідних для функціонування незалежних держав. І якщо в народів, що активно борються за самовизначення, таких проблем нема, то малочисельні народи, особливо в країнах так званого третього світу, до середини XXІ століття часто ще не будуть готові до створення суверенних держав на національній основі.

Окремий випадок — населення колонізованих територій, де частково чи повністю асимільовані корінні народи. Територіальні, історичні й етнічні особливості цих територій зумовлюють формування стійких культурних відмінностей, певної специфічної ментальності їхнього населення, що дає основу для формування новітніх етносів (чи протоетносів). Причому межі територій проживання цих етносів не завжди збігаються з існуючими міждержавними кордонами. Особливо це стосується великих країн, різнорідні умови на територіях яких перешкоджають формуванню єдиних консолідованих етносів. Процес розділення таких країн може особливо прискоритися економічними суперечностями між різними їх частинами. Тому процеси регіональної сепарації, які вже спостерігаються у великих країнах американського континенту, мають тенденцію до дальшого значного посилення. Цьому процесу суттєво сприятиме перехід від двополюсного до багатополюсного світу. Адже боротьба проти спільного ворога вела до об’єднання, й наддержава була найефективнішою формою такої боротьби. За відсутності спільного сильного ворога відпадає потреба в об’єднанні населення з суттєво різними інтересами та культурними особливостями.

Отже, однією з основних тенденцій XXІ століття має бути розпад імперій і національно неструктурованих держав та утворення на їхньому місці незалежних національних держав. Тому, крім міжрегіональних суперечностей, які відповідають новій багатополюсній структурі світу, основна суперечність перехідного процесу до становлення системи національних держав ґрунтуватиметься на корінних від­мінностях між стратегічними інтересами наддержав, які пов’язані зі старим політичним устроєм світу, та середніми національними державами, які зацікавлені у якнайшвид­шому становленні нового устрою.

Методичні основи прогнозних рішень

Позаяк основою для створення етнополітичної карти світу є конкретні прогнозні рішення, необхідно визначитися з певним загальним алгоритмом прийняття таких рішень. Щодо кожної конкретної території (такими територіями будемо брати сучасні держави) ці рішення повинні дати відповіді на запитання:

Які етнодержавні утворення прогнозуються на цій території на середину XXІ століття, тобто чи залишиться держава єдиним етнодержавним утворенням на її сучасній території, чи вона розділиться, чи об’єднається з іншими; що є етнічним субстратом кожного з утворень і, відповідно, яка його орієнтовна назва?

Де передбачаються межі цих утворень?

Які населені пункти, найімовірніше, будуть столицями цих утворень?

Основними підставами для прийняття прогнозних рішень є етнічні, культурні, історичні, економічні, природно-географічні особливості територій і народів. Для прийняття певного прогнозного рішення розглядаються:

теперішня етнічна ситуація в країні та регіоні;

можливі міграції, що здатні повпливати на етнічну ситуацію;

закономірності періодичних піднесень-спадів у різних сферах для країн чи регіонів;

теперішня політична, економічна та соціальна ситуація та прогноз її розвитку;

об’єктивні інтереси населення територій і різних його соціальних верств, передусім еліти.

Конкретні варіанти розвитку подій переважно не розглядаємо, оскільки до певного закономірного результату можна йти багатьма шляхами, які прогнозувати значно важче, ніж кінцевий результат. Конкретні шляхи вказуємо лише в окремих випадках для ілюстрації принципової можливості певного результату.

Оскільки процеси розвитку етносів, що є основною підставою для прогнозування, в різних регіонах відбуваються по-різному, виділимо три типи територій, для яких характерні різні прогнозні тенденції.

Тип 1. Території, де проживають давно (переважно в середні віки) сформовані етноси на своїх історичних територіях. Ці етноси мають мову, виражені особливості культури та ментальності. Географічно це: вся Європа (включно з європейською частиною Росії); Азія без Південного Сибіру (за винятком Бурятії, Туви та Хакасії), Далекого Сходу, Дагестану, Філіппін і східної частини Індонезії; Африканський Ріг, Південно-Африканська Республіка та Мадагаскар.

Тип 2. Території, в основному населені малочисельними етносами переважно на своїх історичних землях чи етносами, що перебувають у стадії формування з родоплемінних утворень. Географічно це: більша частина Африки (крім півночі, крайнього півдня та Рогу), Дагестан, Філіппіни, східна частина Індонезії, Нова Гвінея, Океанія.

Тип 3. Колонізовані території, на яких корінне населення переважно асимільоване, витіснене чи знищене. Географічно це: Америка, Південний Сибір (за винятком Бурятії, Туви й Хакасії), Далекий Схід, північна (арабська) Африка, Австралія і Нова Зеландія.

Відповідно до вказаних типів територій використовуємо такі закономірності для прогнозування виникнення етнодержавних утворень і зміни меж між ними.

Тип 1.

А. Розпад штучних поліетнічних утворень — для теперішніх країн, на території яких є корінні народи, що не мають власної держави, виявляють (чи виявляли в XX столітті) прагнення до незалежності чи автономії, є достатньо чисельними чи територіально виокремленими для формування повноцінної держави. Етнодержавні межі формуються на підставі адміністративного поділу теперішніх етнічних територій. З територій цих одиниць у виняткових випадках виключаються штучно приєднані території інших тепер недержавних народів чи штучно приєднані території домінуючої нації, якщо ці території для неї історичні й на тепер вона там становить однозначну більшість. Додатково може бути включено етнічні території, що є історичними, прилягають до основних виділених і мають достатньо активні історичні міста, тісно пов’язані з цими територіями, чи такі великі міста є в основній виділеній території.

Б. Приєднання історичних частин країн, що були штучно виділені з етнічних територій під час здобуття незалежності країни, і в яких тепер ведеться активна боротьба за приєднання до своїх національних держав. Межі формуються аналогічно до А.