Широке й різноманітне коло питань, що стосується імпліцитного (прихованого) у мові (мовленні), привертає увагу дослідників. Незважаючи на це, «нез’ясованими залишаються питання психологічних, логічних, когнітивних та інших основ імпліцитності, механізмів її виявлення, типів невираженості їх співвідношення, способів і закономірностей «кодування» імпліцитного мовцем та «декодування» слухачем і багато інших» [4, с.106]. Такий стан дослідження, зрозуміло, впливає й на те, що саме поняття прихованості не має усталеного визначення у лінгвістичних словниках, енциклопедіях [1, с.174; 21, с.219], по-різному трактують термінослова «імпліцитний», «імпліцитно», «імпліцитність» у наукових працях.

Простежимо, як дослідники з’ясовують сутність імпліцитного, особливості його конкретних лінгвальних проявів.

Мовна імпліцитність справді багатовимірне явище, яке охоплює мовознавчі й логічні аспекти.

Деякі дослідники трактують мовну імпліцитність з погляду співвідношення форм мислення (поняття, судження) з відповідними мовними одиницями, причому йдеться про їх діяльнісний зв’язок, що виявляється в пізнавально-комунікативних процесах.

Форми й закони мислення – це предмет логіки [10, с.248], тому значною мірою лінгвістичний розгляд імпліцитної семантики лінгвальних величин перетинається з розв’язанням логічних питань, що характерно, зокрема, для дослідження В.Багдасаряна “Проблема імпліцитного (логіко-методологічний аналіз)” [2]. У дослідженні розкривається загальне розуміння імпліцитного як особливої форми вираження думки (у зіставленні з експліцитним), роль прихованого у функціонуванні мови. Помітне місце відведено власне логічній проблематиці імпліцитного, розглядові якої присвячено розділ «Імпліцитне і деякі логічні поняття» [там само, с.66-121], де висвітлюються співвідношення поняття й судження, розширена теорія силогізму, неявне визначення поняття, Арістотелеве трактування основних законів мислення та інші питання, які не мають прямого стосунку до з’ясування лінгвальної імпліцитності.

Розглянемо повніше ті моменти, які безпосередньо пов'язані з лінгвістичним аспектом прихованості.

Насамперед зауважимо1, що В.Багдасарян не послуговується терміном «імпліцитність», а використовує прикметник (часто субстантивований) «імпліцитний». Позначуване ним поняття він розкриває у його зіставленні з експліцитним: «Експліцитним, або явним, є те, що має своє власне, повне, безпосереднє словесне вираження, імпліцитним же, чи неявним, є те, що не має такого словесного вираження, але домислюється з опорою на експліцитне, виражається й сприймається адресатом за допомогою експліцитного, а також контексту та інших чинників» [там само, с.5]. Уточнюють наведене визначення ще такі твердження: імпліцитне «існує не на поверхні, а в глибині мови, як нижній, прихований шар змісту, воно є «щось несамостійне, залежне, похідне» [там само, с.6].

Дослідник наголошує також на функціональному (мовленнєвому) моменті, зауважуючи, що «проблема імпліцитного стає очевидною, коли ми ставимо такі питання, як: що говорить ця людина і що вона хоче сказати цим, [...] що вона має на увазі,[...] який прихований смисл, підтекст її слів» [там само, с.8]. Проте мовленнєвий аспект у нього значною мірою підпорядкований логічному. За В.Багдасаряном, «імпліцитними можуть бути як цілі судження і навіть міркування, так і менші одиниці мисленнєвого змісту, виділені за яким-небудь принципом. Якраз перевага логічного підходу до імпліцитного підводить автора монографії до висновку, за яким «експліцитними чи імпліцитними бувають думки, а не мовні одиниці, але думки не самі по собі, а в своєму стосунку до засобів мовного вираження» [там само, с.6]. На цьому твердженні зупинимося детальніше, бо воно не в усьому збігається з лінгвістичним розумінням прихованого.

У мовознавстві поняття імпліцитного стосується не лише площини мовного змісту (семантики), про що, наприклад, свідчать навіть назви праць на зразок «Імпліцитний зміст висловлювання» [6], а також інші дослідження [3; 15, с.142-159]. До цієї категорії звертаються в граматиці [8, с.78-94; 17] у процесі розгляду тексту [12, с.92-1 13], дериваційних процесів [22, с.51] тощо, а характеристику «імпліцитний» застосовують і щодо лінгвоодиниць. Наприклад, у праці «Російські складні речення асиметричної структури» є розділ «Імпліцитні складні речення з відношенням 2: 3» [9, с.48-85], у якому розглядаються такі «імпліцитні конструкції, в яких [...] двом предикативним одиницям в імпліцитному висловлюванні відповідає три предикативні одиниці в семантично тотожних експліцитних» [там само, с.51]. На терміносполучення «імпліцитні конструкції» натрапляємо у статті В.І.Кононенка «Прийменниково-субстантивний комплекс в аспекті синтаксису» [4]. Поняття імпліцитної деривації (implizite Derivation) та імпліцитних дериватів (implizite Derivate) відшукуємо у В. Фляйшера [22, с.51]. Учений розмежовує «патроніми експліцитні (патронімічні деривати)» й «патроніми імпліцитні (семантичні утворення)», в яких “формальні показники патронімічності відсутні” (Гончар, Мороз, Франко), й П. Чучка [19, с.51].

Отже, у мовознавстві простежуємо таке розуміння імпліцитності, яке не повністю узгоджується з тим, що випливає з її трактування В.Багдасаряном. Правда, дехто з лінгвістів, навіть тих, хто серед різних аспектів розгляду імпліцитності (психологічного, логічного, філософського, комунікативного тощо) прагне обмежитись тільки лінгвістичним, також фактично зводить його до аналізу способу вираження смислової структури висловлювання значною мірою з погляду логіки: «Кожне імпліцитне висловлювання є зняте міркування. За називанням факту тут завжди приховується логічна мета умовиводів [...]» [16, с.58]. А з цього випливає досить категоричний висновок: «Імпліцитність як мовне явище поширюється тільки на висловлювання, тобто на конструкції, що мають форму речення. Не може бути імпліцитності у сфері морфем, слів і словосполучень» [там само, с.58]. Із цим твердженням важко повністю погодитися. Не викликає сумніву те, що саме у висловлюванні (реченні), як мовленнєвій одиниці, безпосередньо й найпомітніше виявляє себе можлива імпліцитність компонентів його змістової структури (пор. Ми, безсумнівно, зустрінемось завтра і розгорнутий варіант: Я не сумніваюсь, що зустрінуся з тобою завтра). Однак, здатність комунікативних величин (висловлювань) зосереджувати й виявляти приховану додаткову інформацію не може не бути закладеною у певних властивостях мови як ієрархічно структурованої знакової системи, механізмах співвідношення планів змісту й вираження на різних рівнях її складної будови. Тому ми схиляємося до думки тих дослідників імпліцитності, що вкладають у це поняття достатньо широкий зміст, який дає змогу охоплювати ним не тільки вияви прихованої семантики мовних одиниць різної структури, а й прихованість дериваційних структурно-семантичних перетворень.

До речі, В.Багдасарян, який наголошує на імпліцитності «думки, а не мовної одиниці», стверджує, що «імпліцитне проявляється як закономірна, внутрішньо властива мові форма функціонування» і «виступає специфічними способами на всіх рівнях мови (слово, словосполучення, речення, мовлення)» [2, с.135].

Ще одне міркування цього дослідника потребує коментарів. Слушно вказуючи на важливість, необхідність вивчення імпліцитного, В.Багдасарян, на наш погляд, дещо применшує потребу з’ясування сутності експліцитного. Для нього питання «про експліцитне в принципі збігається з питанням про вираження думки в мові взагалі, у процесі якого імпліцитне є лише специфічним допоміжним, додатковим аспектом». А «тому експліцитне не є науковою проблемою, на відміну від імпліцитного» [там само, с.6].

У зв'язку з цим одразу виникає питання: «Чому експліцитне як вираження думки в мові взагалі не є науковою проблемою?» Адже мовлення – це, зрештою, не просто говоріння, а «спосіб формування і формулювання думки за допомогою мови» [7, с.72], кодування інформації мовними знаками, які, власне, забезпечують вираження думки в мові, інакше кажучи, те, що В.Багдасарян уважає експліцитним.З огляду на те, що експліцитний спосіб вираження наслідків мислення – це комплекс складних проблем, для розв’язання якого лише складаються певні теоретичні й експериментально-практичні передумови [там само, с.12], ми не сприймаємо експліцитність як самоочевидний факт, що не потребує жодних пояснень. Крім того, певна нечіткість у трактуванні експліцитного щодо імпліцитного породжує суперечності в інтерпретації останнього.

Наприклад, нульові показники в мові часто є характерною ознакою певного виду імпліцитності – поверхневої репрезентації одиниць синтаксичної структури речення за допомогою синтаксичного чи морфологічного нуля [21, с.219]. Водночас висловлюється протилежне: «Нульові показники (нульова морфема, нульовий артикль) варто розглядати швидше як рівноправні маркери поряд із ненульовими в системі опозицій» [20, с.110]. Однак у лінгвістиці маркованість стосується випадків насамперед явного (позитивного) вираження [1, с.223], зокрема вираження семантики за допомогою матеріальних показників звукової форми. Зауважимо, що поняття експліцитності мовних значень на противагу їх імпліцитності якраз і розкривається як безпосередність матеріального вираження цих значень. Саме так окреслює перше зі згаданих понять М.Нікітін, який не тільки не оминає питання експліцитності, а й подає перелік тих значень, що він у мовленні визнає експліцитними. До них належать знакові (кодифіковані) значення мовних одиниць, узуальні значення невербальних, паралінгвальних засобів тощо. Причому усі вони експліцитні, бо в «них є матеріальне вираження» [15, с.144].