Будьмо терпеливі, але послідовні в запровадженні української мови в усі сфери нашого життя. Доки ми спілкуємося рідною мовою - ми є народ. Асимілювавшися чи то на російський, чи то на рекламно-англомовний кшталт, ми стаємо не народом, а натовпом, ризикуємо втратити державність" [4].

Ми повинні докласти всіх зусиль, аби наша держава і мовному питанні міцніла та розвивалася. І що можемо зробити сьогодні не відкладаймо на завтра. Бо, як підкреслюють Василь Іванишин та Ярослав Радевич-Винницький: "Нашому поколінню випало складне й відповідальне завдання - відродження української мови, державності, нації. За нас цього ніхто не зробить. Це наш історичний обов'язок, виправдання нашого перебування на цьому світі. Не перекладаймо цього тягаря на плечі своїх нащадків, бо може бути запізно. Діймо, В ім'я нашого народу, в ім'я найвищих ідеалів людства - свободи і справедливості" [5, 217].

Конференція щороку засвідчує своє високе наукове і суспільно-політичне значення, і особливо вагомим її внеском є зв'язок з процесами державотворення, виховання молодої політичної еліти, утвердження України у світовому співтоваристві. Якщо ми прагнемо мати мудру, шановну у світі державу для себе, своїх дітей та онуків, то мусимо багато, наполегливо працювати і кріпити все, що відстоює самостійність, упевнену позицію нашої країни, все, що пов'язане з ментальністю народу, оберігати і розвивати українську мову, назва якої спільнокоренева і з назвою нашої Держави.