Латинське vincere ex gvincere (перемогти) вироблено не давніми італійцями, а давніми українцями. Вищенаведені слова тяга, туго походять від тягати, тягнути, латинське tengo, санскритське tan (розтягнути), грецьке tejno. Від українського витягати (у значенні стягувати на війну), польське wyciagac w pole, походить укр. звстяг, звитяжити, польське zwyciezac (перемагати). Італійське vincere навіть означає при цьому виривати, тобто витягати. Звідси ж походить санскритське wigi (перемагати), wigesha (перемога). Та й саме ж латинське tencere ex gvincere теж змінює з на g, а т на c, як і польське zwyciezac, zwyceztwo (перемога). Та й латинське tengere змінюється на cingere (обтягувати), польське ociagc. Латинське cingulus є те саме, що й українське тин від слова отянути, обтягнути, відгородити. Від українського з-тину походить стіна. Скандинавське tyn, tun означали укріплене місто, город, анґлійською - town [українське вал це анґлійське та німецьке wall - стіна, вал, походить від українського валити, навалити гору землі]. Від того самого кореня тягнути (пісню) походить лат. tonos, tonare, німецьке ton; звідси ж санскр. ton (розповсюджувати), а не так як стаерджує Мюллер, що лат. tonos вже походить від санскр. ton.

Від витягати, або виступати на війну, також походить ватага, ватажок, витязь тощо. Від укр. обтягатися, натягати на себе одяг походить одягатися, одітися, польськ. odziac sie, лат. tegere замість abtegere, грецьке stego, санскр. sthagami. Звідси ж латинське tegula, німецьке dicht, польське та німецьке dach (від укр. дах). Лат. induo, indulus є теж саме, що й одітий, одягнутий а все від кореня тягати, про що на підставі лише грецької та латини неможливо здогадатися.

Латинське dux, грецьке tagos від українського ватаг, ватажок також первісно вироблене українськими військовиками. Як від водити походить вожак, так від доводити, польською dowodzic (командувати), походить укр. довидця, польськ. dowodca (командувач). Звідси грецьке difoko, dioko, зендське dwaozh, лат. douco замість dovuco (веду), також duco, educo, conduco, італійське condottiero. Від водити також походить анґл. to wed (одружуватися), польське rozwod, російське развод. Старослов'янською водить жену означало бути одруженим.

Українське та російське князь, польське kniaze, kniadz (вища духовна особа), ksiaze kosciola, німецьке koenig, анґлійське king (король), також утворене українцями від кінь, коняг, конязь (вершник, лицар), і дарма німецьк. koenig Бонн виводить від санскр. ganaga або ganitar (читаємо "джанітар"), лат. genitor, що є те ж саме, що й укр. жонатий. Російське жена, польське zona, ґотське gens, дорійське gana, санскр. gani (читаємо "джані" - жінка), але у Тамборській та Курській губерніях також кажуть жана. Українське коняка означає великий кінь, польське koniuch (доглядач за конем). Від українського бити, бій походить анґлійське to beat, а від боювати, воювати - war (війна). Українське дружина, дружинник, нормандське driuh (слуга, військовий товариш), також не взято від варягів, як це стверджує польсьий вчений Шайноха, для котрого нормандці, як для деяких росіян варяги, зробилися джерелом невичерпної фантазії. Від укр. дере-його походить дорого, дорогий, анґл. dear. Укр. друг це те саме, що й нормандське driuh. Укр. хват також не взяте від норм. hvat (спритний, вправний), бо походить від укр. хапати, латинською - capere. Українське хапун, хапуга означає хабарник.

Повторюю, дарма наших пращурів уявляють "рабами божими" або вівцями, у такому випадкові вони не змогли б орґанізувати настільки сильну та мужню мову, у порівнянні з котрою як санскрит, так і грецька постають розніженими та бляклими.

Від слова братися походить боротися, борня, боротьба, звідси боронити (захищати), броня (захисний шар), зброя, польське bron (зброя), норм. brynia, й навіть у перекладі Біблії Ульфілія 4-го сторіччя з грецької на ґотську зустрічаємо brunio (залізний обладунок), що польською буде uzbrojenie, російською - збруя.

Богуфал стверджував, що у давній Польщі замість містечко, город вживалася назва wik. Нормандське wik означає укріплене містечко, звідси й Barwik, Szlezwik, Riswik, Reykjavik тощо. Бандаке, а за ним і Шайнаха, стверджували, що вже від зазначених ішомовних форм походять і польські закінчення, наприклад, у назві давнього столичного міста Kruszwica. Але Шайнаха, мешкаючи у Львові, мав би знати, що русинське віко є те саме, що й польське wieko (кришка скрині, труни, коробки). Українці звуть віком також крамничку, що зачиняється за допомогою пересувної віконниці, що на ній вдень продають різні дрібниці. У російському словниу Даля веко та вико означають коробочку, а також місце продажу дрібних товарів, стійку. Тут ми маємо пояснення називання віками містечок у Польщі та Скандинавії, а також закінчень -wik, -vik у назвах колишніх нормандських поселень від Одра до Рейна, а також в Анґлії. Крім того, відомо, що у давній Польщі навіть костельні села укріплювалися замками, навіть хлібні сховища та млини обносилися кріпкими стінами, маленькі містечка обносилися частоколом, валом та каналом, над яким, зрозуміло, влаштовувалися вісячі мости або віки, що підіймаються та опускаються, як кришки скрині. Читач певно здогадується, що віко походить від українського дієслова вішати або висіти. Отже, польська Kruszwica (круж-віка) означає місто, що оточене кругом віками, тобто розводними мостами. Від вішати походить також завіса, а від віко - вікно, бо раніше, як не було слкла, вікна зачинялися просто віконницями.

Тут не місце розмірковувати про походження нормандців та варягів, але у тому, що слов'янські пращури ні в чому їм не поступалися, сумніватися неможливо... Хто захоче мати уяву про війни Хмельницького та про велику, нескінчену Руїну, хай познайомиться з висновками Куліша та Костомарова. Тоді узнає, ким були поетично оспівані козаки. Розбішаками, що грабували більшою частиною православні церкви та народ, тобто хватами! Нігілісти - ті ж козаки, домагаючись необмеженої волі та безмежної рівності, вони так само заповзято, як тупі кріпасники, виступають за загальне невільництво [У авторі говорить його польське походження та виховання того часу, коли українське козацтво оцінювалося неґативно, бо його повстання та війни спрямовувалися перш за все проти польського панування в Україні].

Якщо зазирнемо до польської історії, то дійсно, золотий її вік вражає неймовірним злетом слов'янсього духу. Речь Посполита - це та ж слов'янська, але вже культурна громада - зрозуміло, що як справжня російська община та земство не обійшлися без мужиків-куркулів, однак був час, коли ціла Великопольща складалася з "шарачкової" та незалежної шляхти, що захищала свою батьківщину та без допомоги селян обробляла власну землю. Але на початку історії бачимо дещо інше. Болеслав Хоробрий воював не лише мечем, але й підкупом та інтриґами, до чого вживав й духовенство, нарешті самим німцям допомагав пригнічувати слов'ян. Хоча його й вважали найогиднішим з людей, проте від Дітмара отримав назву "великий та розумний". Польські князі також билися через дрібниці, як русини-українці, про яких у "Слові о полку Ігореві" сазано: "Стали казати: це моє, а те моє ж, - і про мале стали казати: це велике".

Такої традиції й досьогодні дотримуються деякі спритні та витривалі, але знедолені слов'янські племена. Чи правду сказав ватажок антів, що ніхто не підкорить слов'ян? Та вони своїми ж руками самі себе підкорили.