проведення спільних наукових досліджень з пріоритетної тематики в галузі гуманітарних, природничих, технічних, педагогічних наук;

підготовка і перепідготовка кадрів зі спеціальностей, що викликають взаємний інтерес, за допомогою повного та включеного (часткового) навчання, аспірантури, докторантури, наукових стажувань, підвищення кваліфікації, інших видів обмінів;

розвиток дружніх зв’язків і співробітництва безпосередньо між дитячими дошкільними установами, школами, професійно-технічними училищами, середніми спеціальними і вищими навчальними закладами, науково-дослідними установами України і Польщі;

співпраця із суспільними організаціями національних меншин – української в Польщі та польської в Україні.

Співставлення їх з положеннями зазначеної вище Угоди про співробітництво між Міністерством вищої і середньої спеціальної освіти УРСР, Міністерством народної освіти УРСР і Міністерством національної освіти ПНР на 1989-1990 рр. засвідчує їх майже дослівну ідентичність [1, 70-71]. Єдиний серйозний виняток становить зміст пункту, наведеного тут під номером 2. У документі від 27 червня 1989 р. він звучить таким чином:

підвищення ефективності технічного та наукового співробітництва вищих навчальних закладів, зокрема й у галузі суспільних наук [1, 70].

Із 1991 р. утвердилася практика уточнення договірними сторонами протягом 1-2 місяців з моменту укладення чергової угоди про співробітництво (або від початку року) робочої програми її виконання на поточний рік. Це теж є беззаперечним здобутком розпочатої реформації українського суспільства.

Проте не обійшлося і без певних втрат. Про них, зокрема, свідчить відсутність у нових партнерських домовленостях таких раніше невід’ємних додатків: 1) список науково-дослідних праць, які розробляються спільно вузами України і Польщі; 2) список учбових закладів України, де вивчають польську мову, й учбових закладів Польщі з українською мовою навчання; 3) список співпрацюючих учбових закладів, бібліотек, музеїв, будинків культури [5, 3-6]. Вірогідно, це відбулося з причини тимчасового зміщення акцентів співпраці на політичні й економічні проблеми.

Таким чином, “романтичний” період (1 грудня 1991 р. – початок січня 1993 р.) виявився часом становлення основ культурної дипломатії нашої держави, засадничими принципами якої стали гуманізм, відкритість, дотримання норм міжнародного права і загальнолюдських цінностей. У даному випадку безпосередній вираз цього процесу – оновлення договірно-правової бази українсько-польських відносин у гуманітарній сфері.

У “прагматичний” період (січень 1993 р. – кінець 1995 р.) на перший план у цій галузі двосторонніх взаємин виходить розв’язання проблем національних меншин. На офіційному рівні це затверджується утворенням у травні 1993 р. уже названого раніше Консультаційного Комітету Президентів України та Республіки Польща, що від початку мав у своєму складі відповідну комісію [3, 18].

На її засіданні, що проходило 15-16 листопада 1993 р. у Києві, було проаналізовано ситуацію у сфері української та польської державної політики щодо етнічних меншин. Учасники форуму підкреслили важливість розв’язання проблем міжнаціональних відносин для творення відкритого суспільства. Вони погодилися з необхідністю задоволення потреб поляків України та українців Польщі, у тому числі й шляхом прийняття відповідних законодавчих актів.

Із таких позицій обговорювалися питання національного шкільництва, підготовки та переквалі­фікації кадрів, роботи національно-культурних товариств і перспектив їх розвитку, охорони пам’яток історії та культури національних меншин як складової частини загальнодержавного культурного комплексу, етнікосів у церковному житті України і Польщі, перспективи двостороннього співробіт­ництва щодо забезпечення запитів національних меншин в обох країнах.

Було прийнято рішення про відкриття українського культурно-інформаційного центру у Варшаві та польського – у Києві [6]. На жаль, це питання для нашої сторони залишається відкритим дотепер: утворено тільки Польський Інститут у Києві. Залишаються на порядку денному й інші проблеми національних груп, про нагальність яких Консультаційний Комітет заявив у 1993 р.

Із 1996 р. (початок етапу “стратегічного партнерства” ) особливої актуальності набуває та частина українсько-польських відносин, що пов’язана з поверненням та реституцією культурних цінностей. Відповідно до Угоди між Урядом України й Урядом Республіки Польща про співробітництво у справі збереження та повернення втрачених і незаконно переміщених під час Другої світової війни цінностей (червень 1996 р.) 14-15 травня 1997 р. у Львові відбулося перше засідання Міжурядової українсько-польської комісії.

Українська сторона на засіданні, якому передував тривалий переговорний процес, була представлена 12 особами з числа відомих учених та державних діячів. Поляки делегували 10 осіб. Співголовами стали професор О.Федорук – голова Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей, голова української частини комісії та професор Т.Поляк – Уповноважений Уряду Республіки Польща з питань польської культурної спадщини за кордоном, голова польської частини комісії [11, 59].

Під час роботи відбувся конструктивний обмін думками. Члени української частини форуму приділили увагу обговоренню питань, пов’язаних із втратами історико-культурної спадщини Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника НАН України, Центрального державного історичного архіву України у Львові, музеїв міста. Сторони висловилися з приводу збереження українських і польських документальних пам’яток в архівах обох держав.

У результаті засідання було створено українсько-польські експертні групи (історико-архівних, бібліотечних, художніх цінностей) для опрацювання конкретних пропозицій щодо взаємного повернення втрачених цінностей, визначення подальшої долі пам’яток культури, котрі становлять взаємний інтерес. Окрема експертна група займається врегулюванням питань колишньої бібліотеки “Оссолінеум”[11, 60-61]. У наступні роки розпочалося також вивчення долі книгозбірні Перемишльської капітули, бібліотеки І.Огієнка, музею “Стривігор”, архіву НТШ у Варшавській бібліотеці [8, 2].

На етапі “стратегічного партнерства”, фактично, було остаточно визначено мету українсько-польського культурного співробітництва: входження двох сусідніх держав у єдиний європейський духовний простір. Офіційно, на наш погляд, це підтверджує Угода між Урядом України й Урядом Республіки Польща про співробітництво в галузі культури, науки і освіти (Київ, 20 травня 1997 р.).

У її преамбулі до договірно-правової бази стосунків між цими країнами вперше було включено документи загальноконтинентального значення. Це Заключний Акт Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі, Паризька Хартія для нової Європи, Документ Краківського симпозіуму з питань культурної спадщини, Європейська культурна Конвенція від 19 грудня 1954 р.[7, 1].

Аналізуючи цю угоду, ми можемо виділити і засадничі принципи українсько-польських взаємин у гуманітарній сфері. До них варто зарахувати:

усвідомлення етнічної і культурної близькості українського і польського народів, а також визнання значного внеску, який роблять ці народи у розвиток обох держав та їх культур;

виявлення волі до розвитку взаємовигідного співробітництва в галузі культури, мистецтва, науки, освіти та інформації;

надання особливого значення безпосереднім творчим контактам та контактам між людьми [7, 1].

Значимість наведених положень підкріплюється проектом Протоколу про співробітництво між Міністерством культури і мистецтв України та Міністерством культури і національної спадщини Республіки Польща на 2001-2003 рр., що його має бути невдовзі підписано [9, 1]. Цей та попередній документи дають підстави визначити безпосередні завдання культурних відносин між двома державами:

продовження обміну художніми й театральними колективами та окремими митцями у рамках міжнародних фестивалів, великих культурних заходів або по запрошенню іншої сторони;

проведення музейних виставок та виставок сучасного мистецтва;

підтримка зв’язків між вищими навчальними закладами, насамперед культурно-мистецького профілю;

сприяння співробітництву між українськими і польськими установами, організаціями, виробниками у кінематографічній галузі, зокрема – асоціаціями кінодіячів і національними кіноархівами;

безпосередня співпраця між бібліотеками й видавництвами;

пряма взаємодія між областями, воєводствами, містами, установами культури і мистецтва, музеями, художніми школами, творчими спілками, об’єднаннями, а також з іншими установами і центрами культури;

взаємна повага авторських прав та споріднених з ними прав громадян і організацій;

пріоритетне забезпечення умов для розвитку національних меншин, усебічне сприяння діяльності їх спілок та суспільно-культурних об’єднань у рамках своїх компетенцій;

продовження співробітництва у сфері збереження культурної спадщини[9, 1-5].

Планомірне здійснення заходів у цих напрямах, забезпечене підтримкою державних структур, сприятиме розвитку партнерських добросусідських відносин між Україною та Республікою Польща. Закономірним результатом цього має стати досягнення стратегічної мети стосунків між двома країнами – взаємної інтеграції до європейського співтовариства. Однак, як показує досвід , Україна повинна подолати на цьому шляху ряд перешкод, однією з яких є неповна відповідність її законодавчих актів міжнародним стандартам.

Договірно-правова база взаємин нашої держави з іншими країнами є винятком, оскільки від початку будувалася на основі загальновизнаних норм поведінки у зовнішній політиці. Як засвідчило дослідження такої її складової частини, як українсько-польські угоди у сфері культури, цей процес буде продовжуватись і надалі.