острівний, чи англо – саксонської;

континентальної, чи франко – німецької

Місцеві правові нюанси залежать саме від прийнятої в даній юрисдикції системи.

Основні принципи, покладені в основу класифікації форм ведення бізнесу і визначальні діяльність оффшорної компанії, в острівній і континентальній юрисдикції багато в чому аналогічні.

До них відноситься:

Принцип юридичної особи, що означає, що суб'єкт правовідносин існує незалежно від засновників. Власник оффшорної компанії вступає в правовідносини не безпосередньо, а через контрольоване їм юридична особа, що несе відповідальність тільки в межах своїх активів;

Принцип «обмеженої відповідальності», що означає, що всі організаційно – правові форми підприємництва підрозділяються на підприємства з повною відповідальністю і на підприємства з обмеженою відповідальністю власників. Можуть існувати і комбіновані форми підприємництва: товариство на вірі (командитне товариство), товариство з додатковою відповідальністю;

Принцип «відкритості/закритості», що означає, що «закрита» компанія є приватною компанією, а «відкрита» компанія – це публічна компанія з відкритим продажем акцій.

Податковий статус будь-якої компанії визначається критерієм резидентності і критерієм територіальності.

Критерій резидентності припускає, що компанія є резидентом даної території. Резидентські компанії даної країни підлягають у ній оподатковуванню щодо усіх своїх доходів, що витягаються як на території цієї країни, так і за її межами.

Критерій територіальності припускає, що оподатковуванню в даній країні підлягають доходи, що витягаються тільки на її території.

Більшість країн застосовують різні сполучення цих двох критеріїв: за основу береться критерій резидентності, що доповнюється системою обкладання доходів «у джерела».

Іноземна компанія, що збирається вести активну діяльність у країні, зобов'язана зареєструватися в податкових органах.

Якщо в більшості країн компанія повинна зареєструватися тільки маючи на це бажання, то в країнах СНД вона не зможе навіть відкрити рахунок у банку, не вставши на облік податкової інспекції.

Якщо іноземна компанія не збирається вести активну діяльність у даній країні, але буде одержувати в ній які-небудь доходи, то вона обкладається податком «у джерела», що повинний утримуватися при виплаті їй цього доходу.

Наприклад, для одержання пільгового оподатковування на Кіпрі, в Ліхтенштейні, Швейцарії необхідно відповідати наступним умовам нерезидентності стосовно держави реєстрації:

Постійне місце ведення бізнесу і керування компанією перебуває за межами країни реєстрації;

Джерело походження доходів перебуває за межами країни реєстрації, тобто на території країни реєстрації компанія не веде ніякої комерційної діяльності;

Можливі три види оффшорних компаній:

Нерезидентська (Non – Resident)

Компанія, звільнена від податків (Exempt)

Компанія міжнародного бізнесу (International Business Company)

Нерезидентська компанія – це фірма, власником якої є нерезидент. Головний (центральний) офіс цієї компанії офіційно зареєстрований в іншій країні. Для такої компанії вводяться податкові пільги. Вона зобов'язана щорічно проводити аудиторську перевірку, за результатами якої сплачуються податки.

Компанія, звільнена від податків – це нерезидентська компанія, для якої введене пільгове оподатковування (чи цілком звільнене від сплати податків, чи платить невелику процентну ставку податку на прибуток) і яка зобов'язана щорічно проводити аудиторську перевірку.

Компанія міжнародного бізнесу – це, власне кажучи, і є оффшорна компанія. Вона також є нерезидентської, цілком звільнена від податків, але зобов'язана щорічно виплачувати фіксоване мито.

Великі компанії з міжнародними активами організують свою власність шляхом створення оффшорного холдингу. Основною функцією оффшорного холдингу є ведення керування іноземними дочірніми підприємствами як проміжну ланку між ними й остаточним власником. Такий фінансовий центр може мінімізувати вплив різних податкових систем і політичних ризиків, накопичувати прибуток дочірніх підприємств; контролювати їхній стан, реінвестувати накопичені засоби. Така форма холдингу є оптимальною для інвестування за рубежем не прямо, а через власного посередника, у статутні капітали компаній, у нерухомість і т.п.

Оффшорні компанії часто займаються торговим реінвойсингом.

Реінвойсинг – процес руху товарів від постачальника до покупця, у якому оффшорна компанія використовується лише для оформлення контрактів і рахунків.

Головна (материнська) компанія укладає з оффшорною компанією контракт на весь товар за єдиною ціною, а оффшорна компанія бере контракт на партії цього товару з покупцями в різних країнах.

Головна компанія дістає фіксований прибуток, а на рахунку оффшорної компанії залишається різниця, одержувана від окремих контрактів, що цілком виводиться з-під оподатковування.

Оффшорні компанії не тільки займаються торговим реінвойсингом. Вони володіють судновим флотом, створюють свої страхові філії для страхування власних ризиків (якщо мають можливість уключити страхові премії в собівартість чи продукції її перевезення), створюють лізингові оффшорні компанії (якщо інвестовані ресурси оффшорної компанії використовуються на придбання устаткування для головної компанії).

3.5. Інші види ВЕЗ

Поряд із ВЕЗ, орієнтованими на один вид діяльності, одержали поширення вільні економічні зони багатогалузевого призначення, чи комплексні зони. Практично вони мають характерні риси всіх інших зон. У цьому відношенні становить великий інтерес вільна зона «Манаус» у Бразилії. У 1967 році в бразильської Амазонії на площі 3,6 млн. кв. км. був виділений «промисловий округ вільної зони «Манаус». Тут поступово складається унікальний господарський комплекс, що являє вражаючий приклад могутнього економічного підйому території практично з нульового стартового рівня розвитку. Особливість вільної зони «Манаус» полягає в тому, що вона направляє на експорт тільки 3-5% виробничої продукції, а інша споживається в самій Бразилії. У цю зону вкладено більш 13 млрд. доларів інвестицій. У 30 галузях виробництва, що розвиваються тут, організовано 600 промислових підприємств із загальною чисельністю працюючих близько 80 тисяч чоловік.

Наприкінці 70-80 р. у Китаї одержали розвиток спеціальні відкриті райони. Ще в 1978 р. на вищому партійному рівні там було прийняте рішення про створення ВЕЗ у 14 прибережних містах із загальною чисельністю населення більш 20 млн. чоловік. Фактично ці території містять у собі весь приморський пояс країни і значно поширюються всередину країни. Вони формуються шляхом пільгового в порівнянні з загальним режимом господарської діяльності. У відкритих районах розміщаються експортоорієнтоване виробництво, технопарки, торгові підприємства. Власне кажучи вони є різновидом зон комплексного типу. Виробництво Китаю затратило великі засоби на облаштованість цих районів. У цілому з урахуванням недержавних засобів у кожен гектар зони вкладалося 15-17 млн. доларів. По офіційним даним, через економічно зони Китаю проходить 2/3 його зовнішнього обороту.

У 90-і роки активізуються процеси по формуванню міжнародних вільних економічних зон. Так, мається проект створення спеціальної економічної зони «Туманган» (Туманцзян). Ця вільна економічна зона повинна бути створена на стику границь Росії, Китаю і КНДР. Проект розрахований на 20 років, його вартість на першому етапі оцінюється в 90-110 млрд. доларів.

ВЕЗ «Туманган» припускає участь Японії, Південної Кореї, Монголії, Китаю, КНДР і Росії. У вільній економічній зоні буде побудований великий порт, численні промислові підприємства з використанням китайською і корейською робочою силою. Росія повинна буде поставляти на ці підприємства сировина для переробки. Підприємці, що організували виробництво у вільній економічній зоні, будуть користатися поруч пільг. Передбачається, що зони будуть мати гнучкі границі, до участі в спільному освоєнні можуть підключатися також і суміжні райони.

Відпрацьовування ділових контактів не на міждержавному, а на регіональному рівні привела до появи так званих еврорегіонів, як форми організації зовнішньоекономічної взаємодії. Еврорегіон являє собою добровільне об'єднання прикордонних областей різних держав, насамперед у господарській сфері, з метою інтенсифікації зв'язків один з одним. Вищі органи влади кожної країни, що здійснює свою діяльність у рамках еврорегіона, делегують даної області повноваження, що сприяють інтенсифікації прикордонних господарських і інших зв'язків. Активну роль у створенні еврорегіону грають Польща, Словаччина, Чехія, Угорщина, а також Україна і Бєларусь.

4. Огляд існуючих моделей ВЕЗ у світі

4.1. Загальні зведення про існуючі моделях ВЕЗ у світі

Число ВЕЗ в економічно розвинутих країнах Заходу, очевидно, уже перевищує 250. Приблизно 90 з них знаходяться в Західній Європі. Здебільшого це вільні торгові (безмитні) зони в морських портах для здійснення вантажно-розвантажувальних операцій із транзитними вантажами. Прикладом такого роду можуть служити шість «вільних портів» ФРН – Гамбург, Кіль, Емден, Куксхафен, Бремерхафен і Бремен. «Вільна гавань» у Гамбурзі спеціалізується також на суднобудуванні, судноремонті, нафтопереробці; у ній зайнято 60 тисяч чоловік. Для Великобританії більш характерні підприємницькі зони, для Швейцарії – страхові і банківські. У деяких країнах регіону виникли також науково – впроваджувальні зони і експортно-промислові (ірландський винахід, зв'язаний з аеропортом Шеннон).