Вісім років минуло відтоді, як Нора підробила підпис сво­го померлого батька, щоб позичити грошей у людини неви­сокої моралі Крогстада, аби мати можливість вилікувати сво­го чоловіка від тяжкої хвороби. Жінка нічого не сказала про це дома, бо гроші вже було віддано, а за самопожертву вона не потребувала вдячності, її таємниця - це її радість, доказ вірного кохання. Але у двері Хельмерів постукала біда. Крогстад шантажує бідну жінку, сподіваючись отримати видну посаду в банку її чоловіка. Лист Крогстада до чоло­віка Нори не тільки розкриває таємницю дружини, але й з'ясовує, хто є хто. Дізнавшись про жінчині борги, Торвальд починає непокоїтися про те, щоб його добропорядна сім'я не стала приводом до пліток і скандалів.

Злякавшись за власне майбутнє, він заговорив з дружи­ною як із злочинницею: «О, яке страшне пробудження! Всі оці вісім років... вона, моя радість, моя гордість... була ли­цемірка, брехлива... гірше... - злочинниця. О, яка бездон­на прірва бруду, потворності!» Торвальд переживає не за Нору, вона для нього вже наче перестала існувати, його непокоїть те, як зберегти імідж родини. Він навіть хоче відсторонити Нору від виховання дітей.

Крогстад, усвідомивши, що він зробив непорядно, іде в дім Хельмерів і забирає листа, кажучи, що вже ніхто і ніщо не загрожує їхній родині. Торвальд, зрадівши тако­му фіналу, стискає дружину в обіймах. Але Нора вже не та. Вона збагнула, що, прагнучи сімейного щастя, пожерт­вувала найдорожчим: правдою, своєю гідністю. «Лялечка» в руках Торвальда, вона не помітила, як втратила себе у собі самій.

Вона забула про те, що дім, який вибудовують на брехні, не є справжнім домом. І, мов «ляльковий» буди­нок, він упаде перед натиском долі. Ситуація, в якій опи­нилась молода жінка, трагічна, але справжньою трагедією є її життя. На питання заспокоєного Торвальда, чи по­вернеться вона до нього, Нора рішуче відповіла: «Для цього повинно статися чудо із чудес, щоб співжиття на­справді стало шлюбом».

Однак Хельмер намагається утримати дружину, нага­дуючи їй про «обов'язок перед чоловіком і дітьми», але у відповідь чує, що вона не тільки дружина і мати, а «пе­редусім людина, так само, як і ти,- або, принаймні, повинна стати людиною. Я повинна сама подумати про ці речі і спро­бувати розібратися в них».

Співчуваючи своїй героїні, Генрік Ібсен підкреслює, що люди повинні бути щирішими, добрішими, і тільки тоді буде віднайдено втрачений секрет сімейного щастя. Із п'єси видно, що цей секрет треба шукати не окремо кожному, а тільки разом.

Саме цю важливу соціально-психологічну проблему нашо­го віку - втрачений секрет сімейного щастя - ставить видат­ний норвезький драматург у своїй п'єсі «Ляльковий дім».

Генрік Ібсен — норвезький поет і драматург, фундатор соціально-психологічного напряму у сві­товій драматургії. Його творчість не тільки посіла чільне місце у літературі своєї епохи, але визна­чила напрямки розвитку літератури XX ст. Ще за життя драматурга його називали творцем аналі­тичної п'єси XIX століття, яка відроджувала тради­ції античної драматургії. В античній аналітичній драмі вся увага зосереджува­лась на розкритті таємниці, з'ясуванні подій, що відбувались задовго до початку дії п'єси. Така будова створює сильну сюжетну напругу. Аналізуючи ситуацію, відтворену на сцені, глядач ставить собі не тільки типове для дра­матичних творів питання «що буде?», але й питання «що було?». Глядача ціка­вить те, як розвиватимуться події, але не менше й те, що їх спричинило. П'є­сою, в якій найбільш послідовно виявились нові принципи драматурга, стала драма «Ляльковий дім». На перший погляд, головну увагу письменник зосе­редив на проблемі прав жінки, але будова драма, система образів перекон­ливо доводять, що доля головної героїні відбиває глибинні протиріччя сучас­ного драматургу суспільства.