Як моїх ти послухаєш добрих порад

І всією душею пристанеш на них, будеш завжди міцний,

Будуть груди могутні, обличчя ясне,

Плечі сильні, кремезні...

Перед нами ніби античний барельєф, освітлений сонцем серед зелених весняних гілок. Але це мрія, якій уже не відповідає Дійсність часів Арістофана. В педагогіці, як і у філософії його часів, головне місце посіли тепер софісти (вчителі мудрості), які проповідували відносність всякої моралі, як і всякого пізнання. Парадоксальні твердження блискучих, широкоосвічених ораторів [15] приголомшували й захоплювали слухачів, яким переконливо, доводили, що «чорне» є насправді «біле» й навпаки. У нас збереглося в мові слово «софізм» для означення невірних тверджень, зовні побудованих ніби цілком логічно. Звичайно, було б помилково виходити з цього слова при оцінці софістів V століття до н. є. Але те, що вони розхитували традиційне світосприймання, сіяли скептицизм до старих вірувань, прокладаючи шлях новій раціоналістичній філософії, - безперечно.

У галузі поетичного мистецтва старі «марафонські» часи висунули таку титанічну постать, як автор «Прометея закутого», «Орестеї», «Персів» і трагедії «Семеро проти Фів» - Есхіла. В комедії «Жаби», - чудовому зразку античної літературної критики, втіленому в драматичній формі, - монументальному мистецтву Есхіла протиставлена творчість Евріпіда, з якого Арістофан постійно глузував і в інших своїх комедіях.

Мистецтво, на погляд Арістофана, повинно служити вихованню мас у дусі любові до вітчизни, моральної стійкості й готовності до героїчних подвигів. Цій меті, на думку комедіографа, ніяк не можуть служити твори Евріпіда, сповнені «крутійства, софізмів, хитромудрощів», які знижували високий стиль стародавньої трагедії, розм'якшуючи душу глядача жалісливими сценами, заплутуючи його думку в діалектичних протиріччях.

Арістофан, звичайно, несправедливий до Евріпіда. Але від сатирика важко вимагати неупередженості і спокійної об'єктивності. Та зрештою він нападав не стільки на Евріпіда, скільки на новий напрямок мистецтва, що так само відображає розклад старого суспільного ладу, як і філософія софістів, як несправедлива війна, розпочата афінськими демагогами.

Арістофана часто вважають ідеологом селянства, інтереси якого в першу чергу були принесені в жертву цій війні. В більшості комедій Арістофана центральною особою є якраз селянин - то один з «Біженців» (Дікеополь), то вже осілий в місті, що зберіг у собі всі риси патріархального селянина (Стрепсіад). У комедії «Мир» селянин Трігей, відгодувавши жука-гнойовика, піднімається на ньому в небо, до богів, щоб вимагати від них втручання на користь миру. Але Гермес повідомляє, що боги розгнівались і пішли з Олімпу. Залишився тільки один Полемос - бог війни. А богиня миру замкнена у в'язниці. Трігей скликає землеробів та ремісників, звільняє богиню миру, спускає її на землю. Починається радісне трудове життя в тиші і спокої, яких не можуть зруйнувати фабриканти зброї, тому що виготовлені ними військові труби й шоломи вже нікому не потрібні.

Арістофан одверто співчуває і Дікеополеві, і Трігею, він яскравими фарбами змальовує мирне життя землеробів. У комедії «Плутос» («Багатство») саме селянин Хреміл відводить бога Плутоса [16] в храм Асклепія, бога лікування, щоб той вилікував Плуто-са від сліпоти, - після чого болюче питання про справедливий розподіл благ, одвічний антагонізм між бідністю і багатством відпадає. Уособлена Бідність марно пробує переконати Хреміла в необхідності свого існування. Адже тільки вона спонукає людей до праці; без неї не було б ні знань, ні мистецтва. Але Хреміл говорить їй про бідняків, одягнених у лахміття, тремтячих від холоду, про бідняків, що сплять на лантуху соломи, в якій повно блощиць, їдять замість хліба траву, - і проганяє геть цю худющу і страшну богиню.

Але світогляд Арістофана, звичайно, ширший, ніж світогляд сучасного йому патріархального селянства. Бачити в ньому ідеолога селянства так само невірно, як бачити в ньому «типового аристократа». Всі такого ґатунку ярлики є результатом вульгарно-соціологічного підходу до літератури, намаганням втиснути багатогранну і деякою мірою суперечливу творчість класика на визначену поличку, без врахування конкретно-історичних умов, у яких творив письменник. Цей підхід не усвідомлює того, що висловив Гете такими словами:

Grau, teuer Freund, ist alle Theorie

Und Grim Lebens goldner Baums.

- Теорія завжди, мій друже, сіра,

А древо жизні - золоте.

Ставлячись із симпатією до простих людей села, Арістофан не ідеалізує їх, не зв'язує себе їх забобонами. Він вільно ставиться, наприклад, до традиційних уявлень про богів, і бог-покровитель театру Діоніс у «Жабах» зображений боягузом та блазнем - так само, як комічними фігурами виставлені боги в комедії «Птахи» або один з богів Гермес у комедії «Мир».

Арістофан виступає не тільки від імені селянства («дрібних і середніх землевласників»), але й від імені усіх тих верств афінського народу, які спостерігають розклад колишньої політичної й моральної єдності афінської демократії, яким ненависна згубна, несправедлива, безконечна війна, що прискорює цей розклад.

У комедії «Лісістрата» тема війни і миру розроблена у формі буфоно-еротичного анекдота. Жінки-афінянки, дружини й матері, об'єднуються у своєрідному страйку, щоб зажадати від чоловіків довгожданого миру. Зусилля їх увінчуються цілковитим Успіхом. Комедія відтворює не те, що було в дійсності, а те, що повинно було б бути. Вона пропагує ідею миру, не рахуючись із тим, що серед глядачів, напевно, було немало таких, які належали До військової партії. Але вона паралізує їх можливий протест [17] своєю формою, своїм стилем, мовою, в якій всі речі названі своїми іменами. Вона обеззброює їх своїм сміхом. Та все ж крізь цей сміх проникають серйозні ноти. Глядач уже не сміється, коли Лісістрата каже: «Чи на те ми народжуємо синів, щоб їх убивали на війні?»

З глибини далекого минулого це питання відгукується скорботною луною і в серцях матерів пізнішого часу. Арістофан не має і не може знайти виходу з тяжкого становища, в якому опинилась його батьківщина. Історія не може вернутись назад. Афінська демократія не могла вже стати такою, якою вона була за часів славних перемог під Марафоном і Саламінами - або навіть за часів Перікла. Вона повинна була, в силу своїх внутрішніх протиріч, поступитися місцем перед іншими політичними формами. Та письменник-патріот не міг не переживати хворобливо картину розкладу, яку він спостерігав. Він сміється над нею, але під комічною маскою ховається обличчя, засмучене глибокою журбою.

В історії світового театру і драматургії Арістофан лишився, як сказано, неповторним епізодом. Але якщо не драматичною формою, то змістом, засобами сатири, її характером Арістофан рідниться з багатьма великими сатириками пізніших часів, і суть його творчості лишається безсмертною.