Повернемося знову до записів Олекси Томенка: “Друга світова війна зачалася у вересні 1939 року. Гітлер із німцями напав на Польщу. Польща змобілізувала всіх військових людей, котрі пішли її боронити. Однак війна була коротка тривала 17 днів. Польща зістала розбита, забрана німцями. А Галичину німці віддали більшовикам, І ми зістали прилучені до радянської України. Про це сопів чани склали пісню:

“У неділю вранці в десятій годині

Розпалася Польща на дві половини.

Одну половину – взяли славні німці,

Другу половину – червоноармійці.

Ой ти Регли Шмігле, як торбі здається –

Ти втік за границю, увесь світ сміється”.

При радянській Україні перебували не цілих два роки, бо Гітлер напав на Радянський Союз і ми зістали під німцями, через 3 роки, до весни 1944 року, як червона армія робила німців і ми опинилися при радянській Україні. В польок-німецькій війні з Сопова загинуло 5 чоловік і кілька десятків попали до неволі. Під час війни солтисом у селі був Катеринчук Михайло, десятників заставляли забирати газдів з підводами на будівництво аеродрому. Кожен газда мав дати зерна, молока, тютюну, м’яса. За це людям платили німецькими марками. В селі була дисципліна. В той час почали арештовувати людей: єврейську родину – Мельника, Бакая Михайла, Микитка Петра, Котурлаша Миколу.

На другу світову війну пішло з Сопова 520 людей, котрих брали від 1939 року до 1945 року. Не було хати, родини, щоб хтось не пішов. І так: на фронті загинуло 130 людей, з причин війни – 79, разом – 290 осіб. Люди гинули різно. Одні в боях, інші від ран, одних мадяри в селі вистріляли, інших тифом заразили таки наші, одних мордували різним способом, стріляні, вішані, живцем ховані. Нема в селі родини, щоб не мала когось страченого в цій другій світовій війні. Під час війни в селі був фронт, спалено кілька хат, а під час бою – 10 хат, вистріляно кільканадцять жителів. Багато є похованих в нашому селі червоноармійців.

Як підрахував тодішній голова Бойчук Василь, їх поховано 265 чоловік. А також багато було жертв сталінської комуністично-московської репресії. Під час розкопок Дем’янового лазу знайдено останки заарештованих 1939-1941 року попівських людей, які були в “Просвіті”, ОУН – Бойчук Іван і Василя, Довганюка Степана, Дорундяка Михайла, Філіпа Василя. Тепер важко встановити істину, але попівські старожили називають вояків УПА, які були німецьких і світських окупантів і хотіли волі рідній Україні. Це – Томенко Василь, Дорошович Василь з сином Василем, Томенко Іван, Довганюк Дмитро, Курнір Йосип, Паландюк Йосип, Клюсак Петро, Федюк Василь, Федюк Йосип. Є відомості про те, що зв’язковий ОУН була вчителька Попівської школи Ганна Станкевич. Село забезпечувало українських повстанців і підпільників продовольством. У цьому брали участь переважно жінки. Кушнір Параска, яка везла хліб нашим борцям за волю, була застрелена червоними окупантами, у Федюк Марії московські зайди спалили хату. Іні, живі учасники тих подій, не хочуть розповідати про ті героїчні і тривожні події і це свідчить, як глибоко в декого в душі сидить страх, насаджений соціалістичною системою.

У садибі Кушніра, а достеменніше в стодолі, бус хрон, в якому занили 20 січня 1952 року три підпільники ОУН: “Тур” – Шовковий Микола, “Мишка” – Явдошняк Іван, “Пімста” _ Костюк Василь. У 1992 році на цьому місці урочисто відкрито пам’ятник.

ГРОМАДСЬКЕ Й КУЛЬТУРНО-ПРОСВІТНЄ ЖИТТЯ

У 1875 році в Сопові заснували читальню. Про це згадує Олекса Томенко: “Читальня, не моючи власної хати, кульгала. А вся молодь сходилася по корчмах, котрих в той час аж 5 було в селі. А корчмарі – жиди, відраджували молодим хлопцям ходити до читальні. А щодо дівчат, то не було мови, щоби котрась пішла до читальні. Її все село би висміяло і жодна не мала відваги там вступати.

Аж по першій світовій війні зачала вся молодіж ходити в кельню разом. Але верну щодо власної хати. Основателі “Просвітим” неграмотні наймали у господарів кімнат, але зійдуться в неділю або свято, накурять цілу хату і господарі відмовили схід. У просилися у громадського уряду, але там не йшло: бувші урядники зачали в неділю і свята урядувати навмисно. Бо то були люди неграмотні, а ще жиди-орендарі давали такому війтові могорич і він урядував (скликав збори) у неділю. А не маючи де зібратися, молодіж йшла до корчми. А там уже при горівці було ріжно. Тому тодішній виділ “Просвіти” зачав думати-радитися про хату. Але на це треба грошей. Отож отець Харжевський з дяком Михайлом Сметанюком зорганізував церковний хор. Хор ходив колядувати по тодішній панах і гроші складав на хату.

У 1891 році купили стару школу і побудували на зарінку читальню – тут, де тепер склеп. Читальню будували власними силами, а господарі помогли дубиною. Кожний господар старався дати і привезти дуба. Навезли були так, що виділ не зміг змістити у будову, а попродав і на отримані гроші купили споживчих товарів у Коломиї і утворили крамницю, котра жиє донині, лиш в іншій формі. В своїй хаті пішло нове життя. Молоді хлопці зачали ходити до читальні, а корчми зачали пустіти. А ще молодь зачала бойкотувати корчми. До корчми в неділю або свято ніхто не заходив, бо всі, хто лише уздрів кого, що заходив до корчми, кричали: “Ганьба!”. Для цілого села в читальні вже ставало затісно, бо половину будинку займала крамниця. А молодь зачала творити гуртки – хоровий, аматорський, господарський, січовий. Місця вже не ставало. Отже, треба обширної селі і зачали збирати гроші на нову хату. З колядів і преставлень у році 1908 купили стару резиденцію і за одну ніч перевезли на зарінок. Всю роботу робила молодіж і молоді господарі. Однак старшому поколінню не сподобалося і увесь матеріал перевезений відібрали у виділу читальні і побудували дім для канцелярії уряду громадського. Молодь зосталася ошукана без хатию Однак виділ збирав дальше жертви. В 1912 році купив корчму на селі у отця Войнаровського за 500 крон австрійських. Зачали готувати матеріали. Дубину подарували люди Сопова, ялину купували в Княж дворі. Всю роботу зроблено, як мож було. Майстри плачені, а решта помагали, як могли. Тол дійній касир читальні Олексій Іван був щодня при будові від початку до кінця. В році 1913 звезено матеріали, а у 1914 побудовано читальню на 21 метр довгу, а 10 метрів широку... Укрита дахів кою, що було дуже тяжко дістати. Але через робітників фабричних (Федора Свищика), і то лише одну Фіру денно, з Ділятина привезено листівок і обісковано. Привезено глини, соломи до мащення. Але раптом 1.08.1914 року вибухає війна і вся робота заставлена, бо всі пішли на війну. Під час будови був виділ: Томенко Микита – голова, Вороняк Яків – заступник, Олексій Іван – касир, Томенко Дмитро – писар. Комітет будови: Ворон юк Яків, Паландюк Іван, Довганюк Іван. Я, будуви в заступниках виділу, був товчком всієї роботи. Де лише заходила потреба, знаходив послушних людей і кажу, що слухали і все робили. З фірманів найбільше їздив і слухав Андрій Філіп, а з робітників Йосип Ганишевський. Але признаю, що не було одної родини, щоби ся відтягнула від якого датка або роботи при будівлі нашого дому. Під час війни будинок зістав знищений, листівки обірвані, стіни порозбивані, матеріали і дошки розбирані. Дім схилився назад, так, о треба було все направити. Вернувши з такої довгої і великої світової війни, люди були знищені на здоров’ю, 100 людей загинуло. А вернувши зійшлися і по довгій нараді рішили, що конче треба будинок направити і докінчити. Вибрали виділ села, однак громадяни села відказали допомогти. Виділ сам робив, але заледве направив будинок і більше не в силі. Другого року ніхто не хотів бути у виділі. Але з тяжкою енергією скликалося всіх і зроблено. Куповано по вікнові, по дошці, завдано членам читальні роботи клинців до мащення. Обклинцьовано, привезено соломи, глини і самі члени розложили між собою мастити по стіні. Навіть священик для прикладу взяв одну стіну мастити, що і виконав. За прикладом отця Романовського застала читальня обмащена і скінчена у 1925 році. По війні і дівчата стали заходити до читальні. Василь Дебелко оргназував театральний гурток, котрий давав вистави, а увесь дохід ішов до читальні. З цього зроблено підлогу і суфіти. Отже скінчили будову. В 1925 році посвятили новий будинок у 40 років заснування “Просвіти” в Сопові. Дожили до посвячення ще 5 тих основалелей, що виділи добрі плоди своєї роботи”.

У 1935-1936 роках в селі діяли і інші товариства – “Сільський господар” і “Хліборобський вишкіл молоді”, мали практичне спрямування і вчили вести сільське господарство.

Головував Томенко Михайло, навчав агроном з Коломиї Члени товариства ставили досліди над різними сільськогосподарськими культурами. Особливих успіхів досягли у вирощування кормових буряків.

“Жіноча громада”, 2Союз українок” навчали дівчат і жінок вести хатню роботу, гідно поводитися. Досі пам’ятають фестени 1939 року в Сопові. щедрі на ігри, танці, вистави. Це були кращі зразки культурного проведення вільного часу. Керувала цим товариством Софія Свірнюк.

Головною метою товариства “Каменяр” була робота серед молоді, розвиток спорту і освіти. В пам’яті попівських людей залишиться Михайло Томенчук, який був бібліотекарем, Василь Ільків і Василь Супник, які ставили вистави. Пам’ятають музик: Матія Федчука й Івана Тихонюка – скрипалів, Михайла Дорундяка і Василя Кушніра - цимбалістів, а на бубні грав Гавриш Михайло, Останніми троїстими музиками в селі були Михайло Яськів (скрипка), Микола Дорундяк (цимбали), Петро Супник (бубен).

У селі традиційно люблять хорове мистецтво. Свого часу керівниками хору були Олексій Василь, Петро Мельничук, Василь Томенко. Деякий час попівські співаки склали основу народного хору “Гомін Карпат”. Тепер знову виступає попівський хор, який дістав звання народного під орудою Любомира Грабця. Як і колись, діє аматорський гурток, яким керує Євдокія Батринюк. Дбають сучасні мешканці села про відродженням національної самосвідомості. Тому там, де 100 років тому наші предки будували читальню, ставили хрести на згадку, їхні нащадки поставили пам’ятник Тарасовы Шевченку – нашому українському валетові Духа. Зеленої неділі 1990 року мармурове погруддя посвячене й урочисто відкрите. В центрі села постав меморіальний комплекс, куди ще входить пам’ятник воякам УПА, символічна могила січовим стрільцям. Туди записані імена наших дідів і прадідів, які віддали життя за волю України.