Будинок, де зупинялася письменниця, і зараз стоїть у Саджавці на тихій вулиці, названій її іменем. До 125-річчя з дня народження О.Кобилянської на цьому будинку встановлено меморіальну дошку (4 грудня 1988 року).

Літопис незалежної доби

1991 - Відкриття пам’ятника Т.Г. Шевченку біля школи.

Освячення символічної могили борцям за волю України.

Християнське перепоховання односельчан – жертв сталінських репресій у братській могилі в Ланчині.

1992 - Освячення пам’ятного хреста за р. Прутом в честь воїнів УПА, що загинули від рук більшовиків.

Відзначення 500-річчя перших історичних згадок про Саджавку.

1994 - Збудовано і освячено капличку в Березині на місці загибелі легендарного „Сича”.

Утворення сільського хору „Гомін”.

1998 - Ліквідація колективного господарства та розпаювання колгоспної землі.

1999 - Введено в дію новий корпус початкової школи.

2000 - Освячення нової греко-католицької церкви Святої Покрови.

2002 - Урочисте відзначення 60-річчя УПА.

2003 - Відкриття музею історії села Саджавка.

Історія освіти в Саджавці

Австрійський період

Відповідно до реформи народної школи, проведеної в Австрії 1777 року, по всій Галичині почали виникати церковнопарафіяльні школи, якими займалась місцева церковна парафія.

У 19 столітті така школа існувала і в Саджавці. Тут діти навчалися читати, писати і рахувати. Старе приміщення школи, яке збереглося до наших днів, стоїть неподалік від того місця, де р. Саджавочка перетинає центральну вулицю села.

На початку 20 ст. в Саджавці діяла двокласна державна школа. Відомо, що в 1900 році в селі було 2 вчителі, які навчали українською мовою 45 учнів.

Довголітнім управителем школи був свідомий громадянин села Іван Зубаль. Він брав активну участь у діяльності Надвірнянського окружного відділу Товариства взаємної допомоги українського учительства, створеного в 1905 р. для захисту прав українських педагогів.

У 1912 р. із 29 шкіл Надвірнянщини було лише дві шестикласові (в Надвірній), дві чотирикласні (Ланчин, Делятин) та дві двокласні (Саджавка і Добротів).

Польський період

У 1924 р. польський уряд затвердив закон, відповідно до якого основним типом школи в Галичині ставала двомовна (утраквістична) школа. В ній обов’язково вивчалися польська мова, польська історія і наука про Польщу. Така двомовна школа діяла і в Саджавці.

З приходом поляків Іван Зубаль був усунений від керівництва школою. На його місце було призначено спольщеного німця Мар’яна Лянгенвірца.

Як згадує старожил Андрійчук Михайло Петрович, перед початком навчального року треба було подати десь біля 30 декларацій (заяв) від батьків, аби дозволили вивчати в школі українську мову.

У 1929 р. сільські патріоти з Товариства „Рідна школа”, відстоюючи право навчати дітей рідною мовою, відкрили в Саджавці приватну школу, яка проіснувала чотири роки. В 1933 р. польська влада її закрила.

З ініціативи саджавського „Союзу Українок” був організований також дитячий садок під назвою „Рідна школа”, де вихователькою була Юстина Данилюк.

У 1938 р. в Саджавській шестикласовій школі працювало 6 вчителів і навчалося 112 учнів. Протягом 1930-их років директорами школи були Яворський, Бриндзей.

З приходом у 1939 р. влади Рад проведено облік усіх дітей шкільного віку. У школі запроваджується вивчення російської мови.

У період німецької окупації 1941-1944 рр. школа в Саджавці продовжувала працювати. Мовою навчання була українська. Директором школи у важкі воєнні роки були жителька Саджавки Данилюк Юстина Іванівна.

Радянський період

Після війни, із встановленням радянської влади, у школі почалося загальнообов’язкове навчання як дітей шкільного віку, так і переростків. У 1953 році запроваджено обов’язкове семирічне навчання, а з 1959 р. школа стає восьмирічною.

У 1963 р. в Саджавській школі навчалося 402 учні, працювало 25 учителів. Діяла також вечірня школа сільської молоді, де навчалося 62 учні.

У 1965 р. завершено будівництво нової двоповерхової школи.

З 1985 р. Саджавську восьмирічну школу реорганізовано в середню.

Директорами школи у радянський період працювали Мікова Юстина Іванівна (1946-1949), Хандосенко Тетяна Тимофіївна (1949-1950), Зеленський Олександр Юхимович (1950-1953), Бугаєнко Павло Тихонович (1953-1958), Кузів Григорій Михайлович (1958-1965, 1978-1987), Мосіяш Василь Лазарович (1965-1978), Винник Михайло Васильович (1988-1994).

Період незалежності

У роки незалежності оновлено навчально-виховний процес, він набув національного забарвлення. Діти отримали змогу прилучатися до національних та гуманістичних загальнолюдських цінностей.

У 1999 р. введено в експлуатацію новий корпус початкової школи на вісім класних кімнат.

У 2002-2003 навчальному році в Саджавській загальноосвітній школі працювало 25 класів, в них навчалося 589 учнів. Педагогічний колектив нараховує 60 вчителів.

Навчально-виховний процес у школі проходить під керівництвом директора школи Христана Володимира Яромировича, заступників директора з навчально-виховної роботи Христан Марії Василівни, Мельник Оксани Григорівни, заступника з виховної роботи Мацько Марії Михайлівни.

У 2003 р. в школі відкрито історико-краєзнавчий музей.

ЛЕГЕНДАРНЕ ІМ`Я

Легендарним ватажком саджавських повстанців був Василь Дмитрович Пеньківський (“Сич”).

Народився Сич в Саджавці

Над Прутом рікою.

У хатині селянина

Над Ділом горою.

Понад життя любив вожак

Неньку-Україну

І визволяв долю й волю

Герой до загину.

У роки воєнного лихоліття В.Пеньківський зумів організувати усіх тих парубків, кому не байдужа була доля України і майже сто молодих і дужих хлопців привів у сотню Спартана. Самі ж ті хлопці і вибрали його своїм референтом. А що добре орієнтувався вночі, то взяв собі псевдо “Сич”.

З 1944 по 1947 рр. “Сич” водив своїх вояків у запеклі бої і завжди отримував перемогу в боях з ворогами-енкаведистами.. Любили і поважали його односельці.

Однак начальнику Ланчинського НКВС Єрофєєву з допомогою зрадника вдалося вистежити “Сича” та його побратимів. Восени 1947 р. на п’ятьох повстанців напали двадцять озброєних до зубів енкаведистів.

“Сича” поранили в ноги і він впав на сиру землю. Щоб не попасти ворогам до рук, в одну мить направив цівку автомата в голову і вистрілив.

І вже через кілька днів на селі зазвучала пісня про цей останній бій боївки Сича. З плином часу на місці бою хтось встановив дубового хреста.

А 1994 році з ініціативи лісничого Василя Струка на цьому місці було зведено і освячено капличку.

За матеріалами нарису В.Джигринюка “Я тебе нікому не віддам!”

ІЗ КНИГИ МИХАЙЛА ТОМАЩУКА

„СМЕРТЮ СМЕРТЬ ПОДОЛАВ”

(видана в Коломиї 2002 року)

“Дмитро Ягнич – “Тур” (1921-1945 рр.) вирішив стати українським партизаном. Ще за німців, у 1943-му, зголосився до прославленої сотні легендарного командира Михайла Москалюка “Спартана”...

26 грудня 1945 року у потоці неподалік рідного села повстанський схрон оточила густа лава москалів. Разом з “Туром” там перебували ще Микола Тороус “Сагайдачний” та Микола Щербатюк “Богун”. Щоб не потрапити в руки катів живими, після запеклого кількагодинного бою “Тур” та “Сагайдачний” пострілялися, а пораненого “Богуна” чекісти захопили в полон і згодом засудили до 25 років концтаборів”.

СТАНИЧНА СЕЛА САДЖАВКА

Ìàð³ÿ ßãíè÷

(Îë³éíèê)

Народилася 23 листопада 1923 р. в національно свідомій українській родині Івана та Ганни Ягничів. Закінчила на відмінно 6 класів сільської школи.

У 1943 р. стала учасницею підпільної юнацької націоналістичної організації, створеної в Саджавці під керівництвом Станичної Ганни Максим’юк.

Ризикуючи життям, багато разів переводила загони УПА, була їхнім кур’єром, забезпечувала зв’язок. Через рік була призначена станичною Саджавки. Під її керівництвом дівчата роздобували повстанцям харчі, збирали серед людей одяг і відносили у Чорний Потік та Білі Ослави, де був таємний партизанський склад.

У 1947 р., після загибелі її брата-повстанця “Тура” – була вивезена разом із сім’єю в Сибір. У 1956 р. повернулася на рідну землю.

Народна пісня

„У Саджавці, в березині”

У Саджавці, в березині

Стрільці спочивали.

Приздрів зрадник України -

Ми про те не знали.

Бо дав зрадник України

До району знати,

Щоби прийшли більшовики

Стрільців обкружати.

Так як ішли дорогою

Та й так говорили:

“Ой, коби ми провідника

Живого зловили.

Ми би з нього паси дерли

Тай сіллю солили”.

Провідника Сича вбили,

Малину зранили.

Став Милина утікати,

Рятунку шукати,

Дав дівчині молоденькій

Рани завивати.

А в’на рани завивала,

Поклала лежати.

Сіла саме коло стола

Штефану писати.

Сама сіла коло стола

Штефану писати,

Щоб Малину молодого

На зв’язок віддати.

Поглядала у віконце,

Чи вже сонце низько.