“Виходить, ніби ви жили в золотому кутку!” – дивувалися перегодом сусіди.

Якщо й не в Золотий (березівки), то справа, перед злиттям двох потоків знаходиться берег, який називають Курадибановим, а на місцену між потоками кажуть Реглетівський, зліва знаходиться гора Грижена, названа на честь першого свого косаря і лашканця...

На час першої письмової згадки про село Рунгури належали до Коломийського повіту Руського воєводства Галицької землі. Від часів розподілу Польщі село належало до Печеніжинської Домінік Станіславського округу (циркулу) Королівства Галіції й Людолярії, у 1811-1853 роках – до Коломийського циркулу, у 1854-1897 р. – до Пече ніжинського повіту Станіславського воєводства. У 1939-1941 р. село належало до Колмоийського повіту Станіславської області, під час німецької окупації 1941-1944 рр. – до Коломийської округи дистрикту Галичина Генерал-Губернаторства польських земель...

За “Других совітів” Рунгури належали до Печеніжинського (1944-57 р.), Яблунівського (1957-1962 р.), і від 1963 р. – до Колмоийського району Івано-Франківської області.

Виходячи із природніх умов села, можна вважати, що головним заняттям населення Рунгур було в першу чергу скотарство, потім землеробство, солеварство і бондарство. Про солеваріння свідчить курган біля соляного джерела на Боянці з самого попелу.

З матеріалів архіву Бурштинського замку (Львівська бібліотека АК ІРСР, відділ рукописів) відомо, які окремі повинності повинні були виконувати селяни Печеніжинського ключа в 1722 році: крім щотижневої панщини, вони повинні були обов’язково виходити на різні заорки, оборки, закоси, обкоси, хто мав волів, або з кимось спрягався, привозив до двору заздалегідь заготовлені дрова. Раз на рік кожен селянин відвозив до Пігайчиків три бочки солі. З селян стягалися різні десятини (десятий вулик, двадцяту вівцю, п’ятнадцяту козу і т.д.). Від кожної голови худоби пан щорічно брав один золотий окремого податок, так званої “роговинини”.

Становище селян ускладнювалося ще й тим, що вони жили в орендованих маєтках.

Кожен орендар намагався витіснити з селян далеко більше того, що було записано в інвентарях.

Перший опис населення Галичини за часів Австро-Угорщини проводився в 1772-1774 роках. Він був дуже неточний, а тому фактично першим австрійським переписом вважають розширений перепис від 31 жовтня 1957 р.

За даними цього перепису 1857 р. в Рунгурах проживало 1161 особа. За селом рахувалося 4.500 моргів загальної площі земель, однак у розпорядженні селян перебувало всього 333 морги орної землі, 1474 морги лугів і городів, 22 морги лісу і 115 моргів пасовищ.

В 1871 р. в Рунгурах проживаю 1179 жителі, була школа.

В 1880 р. в селі було вже 1262 жителі.

Цього року в Рунгурах вже снувала позичкова громадська каса з сумою 100 золотих.

В 90-х роках в селі була читальня “Просвіта”.

1883 р. у селі нараховувалися 71 хлопець та 62 дівчат шкільного віку.

А ось віденське видання “Повний реєстр міст і сіл Галичини подає дані про Рунгури станом на грудень 1890 р.

площа села 13,73 квадратні кілометри;

12,88 квадратних кілометрів займали сільські ліси і пасовиська.

У селі налічувалось 334 будинки:

Населення села 1880 р.: чоловіків – 816, жінок 86,3, серед них греко-католиків – 1620, римо-католиків –21, ізраїльців – 38.

Довідник засвідчує, що, в Рунгурах 1890р. розмовляли українською мовою 1641 житель, німецького-38, польського – жоден не розмовляв.

1912р. у сілі проживало 2044 осіб (євреїв-140, поляків-50). Школа зареєстрована як одно класова, але з російською мовою.

В наслідок першої світової війни розпалася Австро-Угорщина. 1 листопада 1918р. у Львові проголошена ЗУНР. (Західно-Українська Республіка).

24 травня 1919р. Покуття зайняли румуно-боярскі окупанти, а у вересні 1919р. їх замінили польські війська. Польський уряд не признавав ніяких рішень уряду ЗУНР. Тому в 1919р. створюється українсько Галицька Армія.

Рунгурські хлопці були мобілізовані в УПА.

1930р. у селі працювало чотирикласова утраквістична школа, три класова школа була у Слободі і одно класова з польською мовою у Ропах.

Часи панування польських окупантів були соками жорстокого адміністративного і соціального гніту та тяжких бідувань і для селян с.Рунгури.

Про це свідчать дані перепису населення від 9 грудня 1931року, де визначалась рідна мова тільки польська, а замість української вживався термін «інша». І цією «іншою» мовою говорило 2093 чол. населення села.

Польська міліція переслідувала членів товариства «Просвіта» та кооперативи «Праця». Переслідувались і ті, хто передплачував газети, тому для села приходилось всього 13 примірників газет. Селяни платили податок по 5 золотих за морг.

1937році побудовано нова школа. З приходом армії більшовиків в селі відбувалися зміни. 18 вересня у Рунгурах був створений селянський комітет в складі 5 чоловік і відділ народної міліції в складі 8 чоловік.

2 липня 1941р. с. Рунгури було окуповано німецько-угорськими військами. За час тимчасової окупації з Рунгур було вивезеного на примусові роботи 41 чол.,11 жінок.

У квітні – серпні 1944 року на території села точилися кровопролитні бої. Під час воєнних дій загарбниками спалено 655 дворів (з 718 усіх), вбито 36 чол. цивільного населення .

Важким тягарем лягла війна на плечі селян нашого села. Вони змушені були залишити Рунгури і перебути зиму в навколишніх селах :Сопові, Нижньому вербіжі, Верхньому Вербіжі, Корнилі, Воскресіннях, Замулинцях та запрутських селах – Грушеві , Дебеславцях.

Повернулися рунгуряни до своїх домівок, на місці яких застали згарища. Копали землянки, бурдеї, щоб було де пережити. Не було що ні їсти , ні сіяти , ні садити.

Почалася епідемія тифу. Селяни варили сіль і пішки на плечах несли її до Дністра, а то і за Дністер, щоб поміняти на зерно чи муку. А в 1947 році додався ще й голод.

В 1946 році с. Рунгури було перейменовано на с. Новомарківку. (Указ Президії Верховної Ради УРСР від 7.06.1946 р.)

В 1950 р. В селі побудували нову школу – семирічку.

В 1977 р. Побудована середня школа.

Після війни селяни платили дуже великі податки: за гектар землі – 400 крб. , 250 л. молока, 150 яєць, 60-80 кг м’яса , 3 кг вовни, 1,5 шкіри 50 кг зерна, козячу шерсть.

21 травня 1990 р. Селу Новомарківка повернуто його назву Рунгури ((Указ Президії Верховної Ради від 21 травня 1990 р.)

В 1990 році жителі с. Рунгури почали будувати нову церкву. Так як збудована після війни маленька церква не вміщувала парафіян села (церква у війну згоріла).

1992 рік

2 серпня відбулася панахида і освячення хреста на місці повстанської криївки в урочищі Пекупчєва. В цей же день був освячений і хрест на місці загибелі повстанців Михайла і Орисі з Вербіжа. До хрестів були покладені живі квіти, вінки. На місце освячення прийшли цілими сім’ями . Було багато людей із Слободи, Печеніжина, Вербіжа, Коломиї і ін. сіл . Після освячення довго лунали повстанські пісні, які виконували жінки горішнього кутка с. Рунгури .

19 вересня – Архістратига Михаїла Чудотворця – храмове свято – праздник у Рунгурах . В цей день відбулося освячення нової церкви. На освячення церкви прибули : владика – єпископ Іриней, гості із Німеччини, Польщі, Риму, Канади. Були присутні 18 священиків із інших парафій .Після привітання владики всі вийшли на зустріч із парафіянами Печеніжина і Слободи.

Потім відбулося освячення церкви. Владика звернувся з подякою до парафіян села. Парафіяни привітали владику, священиків, а також Федька Прокопа – старшого церковного брата, який керував будовою церкви.

20 вересня – освячення хреста в урочищі Глини ця. Відбулася панахида.

13 жовтня відбулося свято приурочене 50 –річчю УПА, на яке були запрошені учасники УПА – ОУН і їм були вручені грамоти.

В селі 4 каплиці. Відновлено каплицю, яка була поставлена в честь скасування панщини. На Василія – 14 січня 1991 року освячено каплицю. На той час в селі мешкало 2570 осіб.

1993 рік.

13 червня – відкритя та посвята символічної могили борцям за волю України та пам’ятника Т.Г.Шевченку. В освяченні брали участь 6 священиків.

У відкритті символічної могили та пам’ятника Т.Г.Шевченку брали участь представники від районної держадміністрації, члени Руху, представники від різних партій.

1994 рік

22 квітня – 50 років трагедії нашого села. Церковний дзвін оповістив про початок цієї сумної події. Після служби Божої люди нашого села, гості прийшли до символічної могили борцям за волю України. Учні ставлять до могили гірлянди та живі квіти. Національні прапори приспущені в скорботі.

Священик біля могили відправив панахиду.

Після панахиди відбулося віче, на якому виступив голова сільсько Ради Стефорак В.М., голова Коломийської районної ради М.Наконечний, жителі села – очевидці подій, вчителька історії Платановська м.О. та учні 9 класу.

На закінчення цього сумного ювілею учні виконали пісні – молитви : “Господи , помилуй нас”, “Ой, боже, боже, зглянься на нас”.

Про цю подію говорилося по місцевому радіо, писали газети “Вісник Коломиї”, “Галичина”, “Молода Україна”.

Написана книга “Книга пам’яті”.

26 червня – у Рунгурах успішно пройшли вибори до місцевих Рад та до Верховної Ради України.

10 липня – повторні вибори , в результаті яких було вибрано депутатом до Верховної Ради Лілію Григорович.

1994р.

2 травня в селі відбулося масове святкування 420 річниці першої письмової згадки про Рунгури.

На свято приїхали майже всі уродженці села, які проживають за межами не тільки області, але й за межами України. На свято приїхали : заслужений лікар м. Чернівці Супник Д.В., старший секретар обласного радіомовлення Андріященко Р.О., член спілки письменників України Стефак В.Ф. і Федю П.В. На святі були присутні представники району та області.