У другій половині XIX ст. відбулися значні зрушення в соціа­льно-економічному розвитку західноукраїнських земель. Доміную­чими тут поступово ставали капіталістичні відносини. Розвиток капіталізму був насамперед пов'язаний з реформою 1848 p., внаслі­док якої в Галичині та Буковині було скасовано феодальні повин­ності селян. Поміщики за втрачену феодальну ренту одержали викуп, який селяни сплачували додатково до прямих податків.

В Закарпатті скасування кріпосного права здійснювалося за законом угорського сейму від 18 березня 1848 p., доповненим законодавчими актами 1853, 1868 та 1871 pp.

У 1867 р. угодою між австрійським урядом і угорськими маг­натами багатонаціональна абсолютистська Австрійська імперія пе­ретворилася в дуалістичну конституційну Австро-Угорську монар­хію. Вона складалася з двох частин: Угорщини із Закарпаттям, Трансильванією та Хорвато-Словенією, а також Австрії з Букови­ною, Галичиною, Далмацією, Істрією, Країною, Моравією, Сілезі­єю, Трієстом та Чехією. Колоніальна політика, яка проводилася австро-угорським урядом, гальмувала економічний розвиток захід­ноукраїнських земель. Залишаючись ринком для виробів іноземної промисловості, ці землі були водночас джерелом цінної промисло­вої та сільськогосподарської сировини. Фабрично-заводська про­мисловість тут розвивалася дуже повільно і була представлена го­ловним чином дрібними підприємствами, які складали 96,5%. Ра­зом з тим буржуазно-капіталістичні відносини все ж прокладали собі шлях.

На становищі промисловості відбивався колоніальний харак­тер економіки західноукраїнських земель. Їх відсталість підтриму­валася урядом та іноземними капіталістами. Внаслідок цього ряд галузей промисловості, в першу чергу обробної — цукрової, тексти­льної, шкіряної, паперової та ін., не витримуючи конкуренції більш дешевих товарів підприємств розвинутих західних провінцій Авст­ро-Угорщини, занепадали. Так, наприкінці XIX ст. у Східній Гали­чині не залишилося жодного цукрового заводу.

В промисловості Західної України переважали іноземні капі­таловкладення — австрійські, німецькі, англійські, американські, французькі, бельгійські. Створивши монополістичні об'єднання, іноземні капіталісти оволоділи основними галузями промисловості іахідноукраїнських земель, перш за все нафтовою та озокеритовою; по-хижацьки експлуатували природні багатства, вижимали з робіт­ників усі соки з метою одержання надприбутків.

З розвитком капіталізму відбувалося формування нових класів — пролетаріату і буржуазії. Робітничий клас поповнювався розоре­ними селянами, ремісниками, кустарями. Велика кількість вільно­найманих робітників була зайнята в сільському господарстві. Про­летаріат Західної України був багатонаціональним: тут працювали українці, поляки, угорці, молдавани, словаки, німці, євреї та пред­ставники інших національностей.

Робітники зазнавали тяжкого соціального, політичного та на­ціонального гноблення. Незважаючи на австрійський закон 1885 p. про 11-годинний робочий день, в Західній Україні він складав 12 годин і більше. Західноукраїнські робітники одержували найнижчу в Австро-Угорщині заробітну плату. Охорони праці практично не існувало. Хоча австрійська конституція 1867 p. офіційно проголо­сила національну рівноправність в школах, державних установах та судах, у дійсності панівне становище, поряд з австрійськими прав­лячими колами, в Східній Галичині займали польські шляхтичі, в Північній Буковині — румунські бояри, в Закарпатті — угорські феодали та капіталісти.

Західноукраїнські землі були аграрним краєм. Сільським гос­подарством тут займалося 94% населення. Більша частина рілля, лісів та пасовищ належала поміщикам, заможним селянам, католи­цькій та уніатській церкві. Зберігалося велике поміщицьке та цер­ковне землеволодіння. Поміщикам належало понад 40% усіх зе­мель. Графи Потоцькі, наприклад, мали 60 тис. га, граф Шенборн — 203 тис. га. Аналіз процесу класового розшарування селянства повністю спростовує твердження про те, що західноукраїнське се­лянство становило однорідну масу, яку експлуатували поміщики.

Селянське господарство Галичини, Буковини і Закарпаття було переважно малоземельним, внаслідок чого більшість трудящих селян була змушена йти в кабалу до експлуататорів, В цілому господарств, які мали наділи до 5 га, в Галичині нараховувалося 80%, в Буковині — 85%, в Закарпатті — 73%. Поряд із капіталіс­тичними формами експлуатації в західноукраїнському селі значне місце займали відробки та інші пережитки кріпосництва. Напри­кінці XIX ст. половина селян не могла жити за рахунок свого наділу.

Винятково тяжке економічне становище трудящих західноук­раїнських земель, зумовлене селянським малоземеллям і відсутніс­тю розвинутої промисловості, призвело до надлишків робочих рук і спричинило масову еміграцію. Гнані злиднями і голодом, малозе­мельні та безземельні селяни і робітники залишали рідні місця і в пошуках роботи виїжджали до Аргентини, Бразилії, Канади, США та інших країн, де на них нерідко чекали ще більш тяжкі випробу­вання. Характерно, що австрійські власті всіляко перешкоджали їх еміграції до Росії.

Жорстоке соціальне гноблення посилювалося гнобленням на­ціональним. Українське населення не мало можливості навчатися рідною мовою. Так, у Галичині під впливом польської шляхти в школах було запроваджено польську мову замість української. По­лонізація так широко охоплювала населення, що навіть духовенст­во, яке прагнуло зберегти українську культуру, в спілкуванні між собою вживало польську мову. За даними 1900 р. читати і писати по-українськи в Західній Україні могли тільки 7% чоловіків і 4% жінок. Усі заходи австрійського уряду були спрямовані на те, щоб тримати трудящих Галичини, Буковини і Закарпаття у темноті і безправ'ї. Реакційна політика полонізації, румунізації і мадяризації західноукраїнського населення усувала найменші можливості для розвитку української культури.

У другій половині XIX ст. пануючим класом на західноукраїн­ських землях залишалися поміщики, проте розвиток капіталізму призвів до посилення ролі буржуазії. Поряд з іноземними капіта­лістами в Галичині, Буковині і Закарпатті виникла і українська буржуазія, хоча її питома вага була порівняно невеликою. Серед неї особливе місце займали представники українського чиновництва Але найбільш чисельною та сильною в економічному плані групою української буржуазії було куркульство.

Починаючи з 70-х pp., в Галичині, Буковині і Закарпатті посилився робітничий рух. Українські народні маси разом з поль­ськими, румунськими та угорськими робітниками і селянами вис­тупали проти гноблення австрійської бюрократії, польської шляхти. румунських бояр, угорських магнатів, а також українських поміщи­ків і буржуазії.

У цей період на західноукраїнських землях посилився процес диференціації селянства, що сприяло дальшому розвитку капіталістичних відносин на селі. Трудове селянство перебувало у безп­росвітних злиднях, а сільське господарство внаслідок хижацького господарювання великих землевласників з року в рік деградувало.

З метою організації та об'єднання дрібного селянства І.Франко і М. Павлик у 1890 p. створили Українську радикальну партію, яка поширила свою діяльність на Буковину і частково на Закарпат­тя. Найважливішими вимогами її програми були ліквідація феода­льних привілей і надання політичних свобод.

Державний лад Австрії забезпечував панівне становище нім­ців, які спроміглися залучити на свій бік представників експлуата­торських класів інших національностей. В Галичині, що була засе­лена значною мірою українцями, політичні, економічні та культур­ні привілеї було надано польським поміщикам і буржуазії. Австрійський уряд шукав підтримки у польських поміщиків ще й тому, що населення Східної Галичини, яке симпатизувало народу Росії, розглядалося в політичному аспекті як ненадійне.

У 1849 p. замість губернського управління в Галичині було створено намісництво на чолі з намісником, а в Буковині — крайо­ве управління, яке очолював крайовий президент. Головна різниця між намісництвами і губернськими управліннями полягала в тому, що в останніх зберігався деякий елемент колегіальності. Намісник, як і крайовий президент, були єдиноначальними особами і підпо­рядковувались лише вищестоящим властям.

Акти центральних органів державної влади та управління і власні рішення галичанське намісництво проводило через безліч різних установ, насамперед через управління жандармерії — полі­тичну поліцію. Поряд із намісництвом як центральним органом краю існували місцеві органи, підлеглі наміснику, — у особі пові­тових старост. Вони призначалися з представників польських за­можних класів міністром внутрішніх справ.

Повітові старости були наділені широкими повноваженнями, в їх розпорядженні перебувала жандармерія, а в разі потреби вони могли використовувати й військові частини, розташовані на тери­торії повіту. Одне із головних завдань повітових старост полягало в запобіганні будь-якому руху, спрямованому проти австрійського володарювання і панування поміщиків та капіталістів. Аналогічні функції в міських та сільських громадах виконували підпорядковані повітовим старостам бургомістри і війти.

Закарпаття в складі Угорщини не було виділено в окремий коронний край. Вся територія Угорщини поділялася на 71 жупу (область). На початку XX ст. закарпатські землі складалися з чоти­рьох жуп: Ужанської, Бережанської, Угочанської та Мармароської. Влада в жупах належала наджупанам і піджупанам, які, спираючись на адміністративно-судовий апарат, здійснювали нагляд за населен­ням, збирали податки та інші платежі. В жупах час від часу склика­лися дворянські збори. В комітетах керівну роль відігравали нача­льники місцевих управлінь, підлеглі тільки жупному начальству.