Сталін нав'язав радянському суспільству тезу про загострення класової боротьби в СРСР у ході будівництва соціалістичного суспільства. Це положення органічно доповнювалось іншим - про наявність у радянських республіках «повзучих» націоналістичних ухилів. Партапарат України, прагнучи вислужитися перед центром, підкреслював свою особливу роль у розпалюванні Сталіним ,боротьби з «ворогами народу». У звітній доповіді ЦК Компартії України XII з’їзди КП(б)У, який відбувся у 1934 p., C. Кociop, зокрема, так інтерпретував сталінську тезу відносно України: «На Україні класова боротьба більш напружене, ніж й інших місцях, і ворог-куркуль, націоналіст - у нас більш досвідчений, Лютіший, ніж де б то не було в інших республіках і областях Союзу».

Теза про загострення класової боротьби стала теоретичною підставою для розгортання боротьби з будь-якими проявами інакомислення в суспільстві й партії, обгрунтування масових репресій у країні, нагнітання істерії страху, аби паралізувати волю народу до опору.

Терор 30-х років в Україні.

Брутальні розправи з тими, кого вважали противниками радянської влади, не припинялися протягом 20-х років. Але з кінця цього десятиліття правлячі кола СРСР відмовляються навіть від видимості законності здійснюваних, репресій. Звинувачення проти віднесених до класове ворожих елементів з 1929 р. почали розглядати так звані «трійки» у складі першого секретаря райкому партії, голови райвиконкому і начальника місцевого відділення ДПУ, що значно спростило справу. Засуджених партіями відправляли на примусові роботи до північних та інших віддалених районів СРСР з надзвичайно важкими, по суті, каторжними умовами праці.

Трагедія селянства кінця 20 - першої половини 30-х років, гоніння на інтелігенцію, сфабриковані органами ДПУ політичні процеси цього періоду стали прелюдією до нової хвилі репресій сталінського режиму проти свого народу.

Масова кампанія «викриття» ворогів та репресій проти них розгорнулася після вбивства 1 грудня 1934 р. С.М.Кірова, члена політбюро ЦК ВКП(б), керівника ленінградської парторганізації, авторитетного в більшовицькій партії діяча, потенційного кандидата на пост генерального секретаря. Цим убивством, обставини якого залишаються нез'ясованими до сьогодні, сталінське керівництво скористалося для подальшого нагнітання істерії в країні, розправи над реальними й потенційними противниками режиму. Президія ЦВК СРСР з надзвичайною оперативністю 1 грудня 1934 р. прийняла постанову про порядок розгляду звинувачень у підготовці чи здійсненні терористичних актів, яка відводила на слідство в цих справах не більше 10 днів. Справи розглядалися без прокурора й адвоката. Оскарження чи помилування не допускалися. Слідчі надзвичайно широко трактували поняття «тероризм». Фактично, в ньому міг бути звинувачений кожен, хто потрапив до рук НКВС. У 1937 р. подібний порядок розгляду судових справ був поширений на звинувачених у шкідництві та диверсіях. «Шкідників» і «диверсантів» у роки перших п'ятирічок, коли в промисловість влилися мільйони висококваліфікованих робітників і широкими масштабами впроваджувалася нова, складна техніка було дуже багато. Справи осіб, притягнених до відповідальності за політичними звинуваченнями, з ініціативи секретаря ЦК ВКП(б) Л.Кагановича стали розглядати в позасудовому порядку із застосуванням вищої міри покарання. Слідство велося із застосуванням жорстоких тортур до арештованих. Ця практика була узако­нена в 1937 p., коли Сталін особисто від імені ЦК ВКП(б) дав вказівку органам НКВС застосовувати до арештованих фізичні методи впливу. В 1939 р. ця вказівка була підтверджена. Арештовані не витримували тортур, підписували протокол з абсурдними звинуваченнями, зводили наклепи на колег, рідних, на всіх, ким цікавилися слідчі.

Розгорнуті в 30-ті роки в Україні масові репресії охопили всі категорії населення представників партійного й державного апарату, військових, інтелігенцію, робітників, селянство.

Після, процесу над «Спілкою визволення України» в республіці «викрили» багато «контрреволюційних організацій», найбільшими з яких були «Український національний центр», «Українська військова організація», «Польська організація войскова». «Білогвардійський терористичний центр у Києві», різні «шпигунсько-троцькістські» організації. В Україні не уникла репресій більшість керівників КП(б)У І РНК, у тому числі й активні учасники жовтневої революції та громадянської війни. Серед них - Є. Квірінг, Х.Раковський, Ю.Коцюбинський. С.Косіор, Ю.Медведєв, В.Чубар і багато інших. Чекаючи неминучого арешту, застрелив свою дружину і застрелився сам голова раднаркому УРСР П.Любченко. Майже повністю був знищений обраний на XIII з'їзді. КП(б)У центральний комітет. З 62 членів були звинувачені у ворожій діяльності та виключені з партії 55. З 11 членів політбюро, обраного після XIII з'їзду КП(б)У, загинуло 10, а з 5 кандидатів у члени політбюро - 4. Кількісний склад КП(б)У з 1933 по 1938 р. зменшився на 266,3 тис. чол. - майже наполовину.

Сталінське керівництво безжально віддавало на розправу НКВС не лише сотні тисяч незгодних з його політикою безпартійних, не лише всіх тих представників партійне державного апарату, які могли скласти йому опозицію, але й багатьох сліпих виконавців репресивного курсу режиму. Тисячі керівників, слідчих і оперуповноважених НКВС, що фабрикували численні справи «ворогів народу», з часом стали самі об'єктами репресій і, таким чином, зберегли таємницю р «прав над своїми жертвами. Був репресований і В.П.Затонський, один з керівників боротьби за радянську владу в Україні в 1917-1920 рр, член ЦК КП(б)У і радянського уряду України. На XVII з'їзді ВКБ(б), який відбувся в 1934 р,, В.П.Затонський очолював лічильну комісію. Він добре знав, що проти обрання Сталіна до складу ЦК ВКП(б) було подано 292 голоси делегатів з'їзду, а не 3, як це було повідомлено. В. Затонського звинуватили в належності до неіснуючого «антирадянського українського національного центру» і стратили.

Унаслідку сталінських репресій у другій половині 30-х років була обезглавлена армія. Репресії, які розпочалися проти вищого командування, перекинулися на рівень військових округів. И. Якіра, одного з талановитих воєначальників Червоної Армії, командуючого Київським військовим округом, у 1937 р. звинуватили в підготовці замаху на К.Ворошилова і стратили. Був повністю тю знищений весь штаб Київського військового округу, в якому працювали підібрані Й. Якіром військові спеціалісти багато з них - активні учасники війни 1918-1920 pp. Подібна доля спіткала й Харківський військовий округ, його командний склад на чолі з командуючим округом І.Дубовим став жертвою розправ.

Удари по командному складу спричинили гострий кадровий голод в армії. Напередодні війни лише 7% командирів мали вищу військову освіту, а 377о не пройшли повного курсу навчання навіть у середніх військових закладах. Це стало однією з основних причин поразок Червоної Армії в 1941 р.

Жертвами сталінської сваволі в Україні стали мільйони людей. Звичайно, більшість з них була представниками партійного чи державного апарату. Це - робітники, селяни, службовці, інтелігенція.

Арешт ставав трагедією не лише для них самих, їхні близькі та рідні потрапляли до категорії людей, яка в офіційних документах мала назву «члени сімей ворогів народу». Частину з них також репресували, а решта поневірялась, не знаходячи житла й роботи, не маючи можливості здобути вищу освіту.

Згортання українізації.

Наприкінці 20 - на початку 30-х років український народ ще продовжував користуватися плодами українізації, яка розгорнулася в попередні роки. На початку 30-х років українською мовою навчали 4/5 шкіл, 2/3 технікумів, 1/3 вищих учбових закладів. Протягом 1928-1937 рр у 2,6 раза збільшився обсяг книжкової продукції , що видавалася українською мовою. У 1938 р. з 84 театральних колективів республіки 57 були українськими. Українська мова залишалася мовою державних органів, художньої літератури, періодичної преси, науки, техніки, виробничої діяльності. Представники національних меншостей в Україні до кінця 30-х років усе ще мали можливість вивчати рідну мову, культуру, розвивати національні традиції У 1938 р. працювало 6 театрів, які ставили спектаклі єврейською мовою і по одному - молдавською, польською, німецькою, болгарською.

Але вже з кінця 20-х, розгортаючи масові репресії в Україні, сталінський режим почав швидко згортати українізацію, повертаючись до великодержавницької асиміляторської політики, яку століттями проводила царська адміністрація. Посилаючись на постанову ЦВК СРСР 1929 p., згідно з якою державні органи й підприємства союзного підпорядкування зобов'язувалися спілкуватися між собою і з центром мовою їх правлінь (тобто російською), а з місцевими органами - національною мовою, чиновники взагалі відмовлялися вивчати українську мову. Особливо складна ситуація була на підприємствах, очолюваних керівниками-росіянами, ставлениками Москви. Працівникам, які спілкувалися українською мовою, навішували ярлики «самостійників» і «націоналістів».

На початку 30-х років Україною прокотилася нова хвиля боротьби ш «націоналістичними ухилами». Інспірована Сталіним, ця боротьба була спрямована проти М.Скрипника, свого часу одного з керівників більшовицького і перевороту в Петрограді, члена ЦК ВКП(б), члена політбюро ЦК КП(б)У, заступника голови РНК УСРР. Будучи палким прихильником політики українізації, М.Скрипник один із перших протестував проти утвердження ф деспотичного режиму Й.Сталіна. Керівник з такими поглядами в той час був ф приречений на розправу. Органи ДПУ сфабрикували проти Скрипника звинувачення в організації націоналістичної контрреволюційної організації. Члени політбюро ЦК КП(б)У, особливо генеральний секретар С.Косіор і присланий на початку 1933 р. з надзвичайними повноваженнями в Україну секретар ЦК ВКП(б) П .Постишев, вимагали від М.Скрипника каяття у нездійснюваних ним і злочинах. Не витримавши цього, М.Скрипник після засідання політбюро ЦК І КП(б)У 7 липня 1933 р. застрелився.