Звістка про взяття козаками Сінопу справила на турків приголомшуюче враження. Султан відразу ж відправив у море румелійського беглербека (намісника) Ахмет-пашу і наказав йому перестріти козаків і винищити їх до одного. А для попередження майбутніх козацьких походів на Чорне море – збудувати кілька фортець при впадінні Дніпра в Чорне море. Про що і повідомив (того ж 1614 року) польського короля Сигізмунда III, порадивши вжити подібних заходів проти козаків.

Тим часом козаки, не підозрбчи, що очикує їх на зворотньому шляху, поверталися морем назад до Січі. Угледівши загрозу, вирішили пробитися крізь турецькі галери й сандали, піти вгору по Дніпру. Тільки-но вони наблизилися до "Переправи воїнів", як на них з усібіч посипалися кулі, ядра і стріли. Запорожці, аніскільки не втрачаючи мужності, протиставили яничарським шаблям і татарським стрілам власну зброю і рушили далі. Проте цього разу перевага була на боці їхніх супротивників. оступаючись ним в силі та бойовому спорядженні, козаки врешті-решт не витримали натиску і зазнали поразки. Частина з них була вбита, частина потоплена, і лише незначна кількість прорвалась уперед і подалась до Черкас та Канева.

Та попри це напровесні 1615 року гетьман Сагайдачний з козаками знову виплив у Чорне море на 80 чайках. Досяг Константинополя (Стамбула) і підпалив біля нього дві пристані – Мізевну та Архіокі. Спустошив околиці міста і переполохавши мешканців, залишив султанську столицю. І, переслідуваний турецьким флотом, опинився в гирлі Дунаю. Тут між козаками та турками відбувся жорстокий бій, в якому отоманці зазнали нищівної поразки. Вони втратили всі свої суда, частина яких була потоплена, інші – захоплені козаками. Сам начальник турецького флоту, поранений, потрапив у полон і пропонував за себе 30.000 золотих викупу. Але не дочекався звільнення, помер. Відтак козаки благополучно піднялися по Дніпру і прибули на рідне Запорожжя.

У 1616 році Сагайдачний і 2 000 козаків знову вийшли у Чорне море. Біля Дніпровського лиману напали на нового начальника турецького флоту і змусили його відступити у відкрите море. Потім і самі вийшли у море, одразу взявли ліворуч і підплили до турецького міста Кафи (Феодосія), в якій знемагало багато нещасних невільників-християн. Місто одразу було “взято на спис” і спалене, а всі визволені невільники приєдналися до козацького війська.

Від Кафи Сагайдачний знову подався до Сінопу й далі до Трапезунду і здобув приступом обидва міста. Розбивши турецького пашу, частину суден потопив, частину захопив із собою і повернувся назад з багатою здобиччю. Тим часом турки, відкинуті ним раніше у відкрите море, знову скупичилися біля гирла Дніпра і перетнули шлях запорозькому війську. Але Сагайдачний, дізнавшись про місце розташування турків, пішов не до дніпровського гирла, а до гирла Дону, вибрався там на суходіл і благополучно попрямував на Запорожжя.

За час його відсутності на Січ увірвався Шикша-Ібрагім-паша, пограбував запорозькі житла, забрав у полон кількох козаків і повернувся з ними назад. Але на річці Кініські води на нього несподівано обрушився Сагайдачний, "усіх бусурманів перебив, здобич забрав, християнських бранців визволив".

Руйнування січі Ібрагім-пашою стало підставою її перенесення на інше місце, оскільки острів Базавлук, на якому вона розташовувалася раніше, був замалий і щодалі більше розмивався Чортомликом. За згодою товариства, Сагайдачний піднявся чайками угору до острова Хортиці і став кошем на руїнах городка Дмитра Вишневецького. З часів перебування в урочищі Хортиця Петра Сагайдачного збереглося кілька назв. Великий камінь, який формою нагадує турецьку софу й понині носить назву "ліжко Сагайдачного" або "крісло Сагайдака", камінь на одному з острівців звався "люлькою Сагайдачного". Пробула Запорозька Січ на Хортиці недовго – сім або вісім років. Після смерті Сагайдачного, коли кількість війська зменшилася, Кіш був перенесений на старе місце – захований лиманами та плавнями острів Буцький або Томаківку.

Дивовижну сміливість, швидкість та руйнівну силу походів запорожців у другій декаді XVII ст. можна пояснити не лише перевагами козацької тактики морських боїв, а й тим, що на чолі запорожців стояв такий геніальний поводир, як Петро Сагайдачний. Таких гучних успіхів козаки до Сагайдачного та й після нього, хіба що за кошового отамана Сірка, ніколи не мали. Результатом походів стало не лише здобуття великої військової здобичі та звільнення бранців, а й зростання та зміцнення козацького війська.

Не останнє значення в цьому мали перетворення, здійснені Петром Конашевичем, який систематично проводив реорганізацію козачого війська. Почав з того, що очистив його від усяких “захожих елементів”, що нищили військову дисципліну і зводили військо на безпуття. Весь військовий склад був вписаний в королівський реєстр. Сагайдачний подбав про те, щоб кожний козак мав рушницю, а не старосвітський лук, а також власного коня. Можливо саме тоді були введені елементи муштри, час від часу проводився перегляд війська.

Сагайдачний підтримував дуже сувору дисципліну в козацьких полках. Неслухняних карав на горло: "він був такий суворий, стримуючи козацьке свавільство, що з найменшої причини проливав щедро їх кров" (за що неодноразово усувався з посади). Сагайдачний знав, що без війни козаки не можуть жити, бо військова платня була замалою і підтримувати достаток можливо було лише за рахунок військової здобичі. Та він добре розумів, що війна може бути успішною тільки якщо її вести доцільно, з доброю організнцією.