Програма Р. Рейгана створена під сильним впливом економічних доктрин монетаризму та «економіки пропозиції», передбачала зосе­редження основних реформаторських зусиль на проблемі оподатку­вання, але на відміну від уряду М. Тетчер, заходи якої було спрямо­вано на подолання дефіциту державного бюджету, уряд Рейгана намагається обмежити регулюючий вплив держави, скорочуючи по­датки з метою використання дефіциту федерального бюджету як важеля впливу на витрати.

У такий спосіб уряд мав на меті: побороти інфляцію, позбувшись політики пристосування до неї; змінити характер раціональних очікувань; подолати споживацьку психологію, яка склалась у період стимулювання попиту; сформувати розуміння того, що суспільство мусить припинити жити в кредит, що обмеження витрат є необхід­ним для відновлення розбалансованої фінансової системи.

Економічна програма Рейгана включала чотири компоненти: ре­формування податкової системи з метою стимулювання заощаджень та розширення інвестиційних фондів; зменшення державних витрат (крім витрат на оборону) з метою скорочення дефіциту бюджету;

обмеження регламентації економічної діяльності з метою пожвав­лення підприємництва та відновлення ринкових механізмів; прове­дення монетаристської політики контролю за грошовою масою.

Програму було розраховано на 5 років.

Здійснення програми почалося з того, що ФРС раптово заморо­зила зростання грошової маси, дифляційно впливаючи на ринки си­ровини та капіталу.

Засадною ідеєю нової економічної політики було те, що змен­шення податків збільшуватиме заощадження та інвестиції і сприя­тиме зростанню виробництва. Податкова реформа, яка розпочалась у США 1981 p., передовсім зменшила ставки податків на особисті доходи. Згодом було запроваджено індексування оподаткування з метою запобігти інфляційному впливу на доходи та ліквідувати зв'язок між розвитком інфляції і зростанням надходжень до держа­вного бюджету.

Одночасно вводились для корпорацій нові пільгові правила при­скореної амортизації та оподаткування інвестиційного кредиту, що сприяло збільшенню розмірів прибутків за незмінних податків і за­безпечувало прискорення процесу капіталізації, розширення вироб­ництва та зайнятості. Для малоприбуткових корпорацій ставка пода­тку знижувалася.

Важливим кроком уряду було створення позитивних стимулів формування заощаджень та інвестицій. Цьому, зрозуміло, сприяло вже саме тільки зниження податків. Іншими стимулами стали нові, неоподатковувані ощадні сертифікати та персональні пенсійні ра­хунки. Не оподатковувались ні кошти, вкладені в ці сертифікати, або покладені на такі рахунки, ні проценти на них за умови, що ці суми залишатимуться на рахунках протягом певного строку. Це ста­ло могутнім стимулом до заощаджень, а отже, до інвестицій.

Було також запроваджено нову систему інвестиційного податко­вого кредиту, згідно з якою податки зменшувались відповідно до розмірів інвестицій (стимулювалося капіталотворення).

Усі ці заходи, однак, натрапляли на сильний опір, і в перший строк свого президенства Рейган зміг реалізувати лише ту частину програми реформування фіскальної політики, що стосувалась опо­даткування особистих доходів. Але 1986 p. конгрес нарешті прийняв закон про податкову реформу, визначивши як її основну мету — підвищення ефективності економіки за рахунок посилення ролі ринкових механізмів та обмеження фіскальної дискреційної політи­ки держави, що відповідало теоретичним принципам «економіки пропозиції» та монетаризму.

Другий напрямок рейганівської економічної реформи — бороть­ба за скорочення державних витрат та ліквідацію бюджетного дефі­циту, який розглядався не лише як важіль інфляційного впливу, а і як серйозна перешкода на шляху економічного зростання, оскільки урядові позики та податки вилучали значну кількість коштів із ви­робничої сфери. Проте більшість політиків уважала, що скорочення податків призведе до ще вищого рівня дефіциту, до нового витка інфляційної спіралі. Тому пропонувалось розпочати податкову ре­форму тільки після скорочення державних витрат.

Наприкінці 1981 p. конгрес затвердив програму скорочення ви­трат (крім витрат на оборону, соціальне страхування та медичне обслуговування) майже за всіма статтями. Було закрито кілька програм соціальної допомоги, ліквідовано низку дотацій та субси­дій. Без огляду на критику та зростання на першому етапі бюджет­ного дефіциту, Рейган і надалі послідовно проводив політику ско­рочення витрат.

З наказу президента було створено службу контролю за бюджет­ними видатками, котра підготувала програму скорочення витрат, в основу якої було покладено принцип фінансової самоокупності ба­гатьох державних служб та державних підприємств (за принципом: «за послуги в повному обсязі повинен платити той, хто ними корис­тується, а не платник податків»).

Однак конгрес не затвердив програму скорочення субсидій як непопулярну. Між тим жорстка позиція ФРС, що формувала грошо­ву політику, стимулювала пошуки компромісу між конгресом та ад­міністрацією, не погоджуючись на інфляційне накачування грошей в економіку.

Підтримували президента економісти, нові неокласики, зокрема Лукас, Сарджент, Таунсенд, Уоллес, які на початку 80-х pp. різко критикували інфляційну кредитно-грошову політику «вбудованих стабілізаторів», пропонували нові підходи до визначення меж дер­жавного втручання в економіку. Вони наполягали на проведенні стабільної довгострокової економічної політики, яка виключала б вирішення тимчасових проблем і втручання в механізми саморегу­лювання. Тим самим формувалось позитивне ставлення суспільства до реформ.

Це було важливою умовою антиінфляційної політики, оскільки, як зазначав П. Волкер, президент ради директорів ФРС, необхідно було подолати стереотип поведінки стосовно визначення цін, процентних ставок, розмірів заробітної плати, яка була завжди орієнто­вана на інфляцію (ефект інфляційного очікування). На його думку, необхідною була «шокотерапія», яка змінила б суспільні установки.

Стримування грошової маси, зменшення податків та витрат бю­джету створили ситуацію, коли приріст грошових засобів почали використовувати на фінансування реальної економічної діяльності. Припинилося стабільне зростання заробітної плати, було замороже­но її мінімальний рівень. Це розірвало зв'язок між заробітною пла­тою та інфляцією, що досі вважався нездоланним.

З 1983 p. починається економічне пожвавлення за одночасного спаду рівня інфляції. Хоч зменшилися державні субсидії, обсяги ін­вестицій зросли майже вдвоє, як і передбачали автори теорії «еко­номіки пропозиції». Реальні доходи зросли, але збільшився і розрив між їхніми рівнями.

Ще однією ознакою стабілізації економіки стало зростання курсу долара, що, не в останню чергу, відбувалось завдяки довірі суспіль­ства до економічної політики уряду.

Повернення до нормального, неінфляційного економічного зрос­тання було болісним процесом, який супроводжувався масовими банкрутствами, неінфляційним безробіттям. Але згодом інфляцію спромоглися приборкати, зайнятість збільшити.

Одночасно лібералізувались зовнішньоекономічні відносини, що дало змогу країні взяти участь у міжнародному поділі праці, спрос­тило процес вивезення капіталів та отримання інвестицій, гаранту­вало доступ до нових технологій та розвиток власного виробництва під впливом міжнародної конкуренції.

Було розроблено систему стимулювання прямих приватних інве­стицій, що уможливило завоювання міжнародних ринків без від­пливу коштів з державного бюджету. Усе це забезпечило стабіль­ність грошової одиниці, дію ринкових сил на всьому економічному просторі.

Водночас успішна реалізація сучасних неокласичних доктрин можлива не скрізь і не завжди. Для цього необхідна не лише полі­тична воля влади, а й відповідні економічні умови, відповідний рі­вень розвитку країни, належні історичні, національні, інституційні та інші чинники.

Нові неокласичні доктрини було сформульовано в конкретних країнах, і вони найбільшою мірою сприяли вирішенню проблем са­ме цих країн. Це не суперечить тезі про величезну роль економіко-теоретичних досліджень, а свідчить лише про неможливість стан­дартного підходу до різних економічних явищ.