Одним із напрямків політики диктатури пролетаріату в період "воєнного комунізму" було встановлення прямого продуктообміну між містом і селом з використанням позаекономічних і військових заходів. Пріоритетним напрямком цієї політики була акумуляція продовольства в державних фондах для забезпечення потреб армії і робітників, що були зайняті на оборонних підприємствах. В січні 1919 р. Раднарком видав декрет про обов'язкові поставки селянами державі надлишків хліба і фуражу. Але дуже часто держава вилучала у селян не тільки надлишки хліба. Під виглядом надлишків вилучались і необхідне для сім'ї продовольство, насіння і фуражне зерно. В 1920 р. поряд із хлібом продрозкладка поширювалась на картоплю, овочі та інші сільськогосподарські культури. За ці поставки передбачалась плата за твердими цінами. Але оскільки паперові гроші обезцінювались дуже швидко, то фактично продрозкладка виражалась в прямій конфіскації продовольства.

Виходячи з ідеї про необхідність швидкої відміни грошей, уряд все більше схилявся до повного обезцінення грошей шляхом їх необмеженої емісії. Асигнацій було надруковано так багато, що вони обезцінились в десятки тисяч разів і майже повністю втратили купівельну здатність. Грошова маса обчислювалась квадрильйонами, вартість пачки сірників або білету в трамваї оцінювались в мільйони радянських карбованців, що означало гіперінфляцію.

Результатом такої політики стало перетворення грошей в "розмальовані папірці". Серед радянських керівників була поширена думка про те, що гіперінфляція корисна для економіки, оскільки вона "поїдає" грошові заощадження колишніх експлуататорів шляхом їх обезцінення і таким чином відбудеться швидке витіснення грошей із обігу.

Як відомо, наприкінці 1917 р. в Російській державі в обігу знаходилось більше 22 млрд. крб. Основна маса цих грошей складалась із царських карбованців. Поряд з тим, в обігу була велика кількість паперових грошей, які випустив Тимчасовий уряд, так звані "керенки". За зовнішнім виглядом це були прості талони, надруковані на одному боці аркуша, не мали ні серійного номеру, ні інших атрибутів казначейського білету. Курс "керенок" був нижчим за курс царських грошей. Радянське керівництво включно до лютого 1919 р. продовжувало друкувати "керенки", не вносячи в їх зовнішній вигляд ні яких змін. Це пояснювалось тим, що населення, і перш за все селянство, не могло прийняти нові гроші через їх низьку купівельну спроможність.

Грошова емісія перших післявоєнних років стала найбільшим джерелом поповнення державного бюджету. В першій половиш 1918 р. Народний банк випускав щомісячно по 2-3 млрд. практично нічим не забезпечених грошей — "керенок". В результаті нестримної грошової емісії ціни досягли небачених масштабів. Якщо рівень цін 1913 року взяти за 1, то в 1918р. він складав 102, в 1920 - 9620, 1922 - 7343000, а в 1923 році -648230000. В результаті цього радянські гроші були повністю обезцінені. В 1921 році купівельна спроможність 50-тисячної купюри прирівнювалась до довоєнної монети в одну копійку. Високу цінність зберіг тільки золотий царський карбованець, але в обігу його не було, бо населення його приховало.

В результаті такої грошової політики була повністю зруйнована фінансова система. В результаті цього закономірним став перехід до натурального обміну. В промисловість впроваджувалася система безгрошових відносин і розрахунків. Главки і місцева влада виписували ордери, за якими підприємства повинні були безоплатно відпускати свою продукцію іншим підприємствам і організаціям. Податки відмінялись, борги один одному анулювались. Забезпечення сировиною, паливом, обладнанням здійснювалось також безкоштовно, централізованим шляхом через Главки. Для здійснення обліку виробництва на підприємствах Раднарком рекомендував перейти до натуральних показників - "тредів" (трудовим одиницям), які виражали певну кількість затраченої праці.

Фактично припинила своє існування кредитно-банківська система. Народний банк був об'єднаний з казначейством і підпорядковувався ВРНГ, а по суті перетворювався в центральну розрахункову касу. На банківських рахунках підприємств фіксувався рух не тільки грошових засобів, але й матеріальних цінностей всередині державного сектора економіки. На місце банківського кредитування було введене централізоване державне фінансування і матеріально-технічне постачання.

У відповідності з продрозкладкою в країні була заборонена приватна торгівля хлібом та іншими продуктами. Все продовольство розподілялось державними закладами суворо за картками. Централізовано, за картками, розподілялись і промислові товари повсякденного попиту. Повсюдно заробітна платня робітникам і службовцям на 70-90% видавалась у вигляді продовольчих і промислових пайків, або продукцією, що випускалась. Було відмінено грошові податки з населення, а також платня за житло, транспорт, комунальні послуги та інше.

На підприємствах все більше поширювалась зрівняльна система оплати праці, і якщо в 1917 році заробітна плата у висококваліфікованого робітника була в 2,3 рази вищою, ніж у малокваліфікованого, то в 1918 - в 1,3 рази, а до 1920 - всього в 1,04 рази.

Характерною рисою цього періоду стала трудова повинність. Більшовики були впевнені, що примусова праця - це невід'ємна властивість соціалізму, єдиний метод залучення людей до господарського життя. Користь від такої праці була надзвичайно низькою, в основному вона полягала у відродженні у населення класової ненависті до колишніх експлуататорів.

Незабаром принцип примусової праці був поширений і на інші верстви суспільства. Кожна доросла людина повинна була працювати і працювати там, де їй накажуть. Всі працездатні і непрацюючі на цей момент чоловіки і жінки віком від 16 до 55 років повинні були стати на облік у відділок розподілу робочої сили. Там вони отримували направлення на роботу.

З кінця 1918 року звичайним стало оголошення про призов робітників і спеціалістів різних галузей на державну службу, на кшталт того, як це було з набором до Червоної армії. З цього часу вони підпадали під юрисдикцію військового трибуналу з усіма наслідками, що звідси витікали. Таким чином були мобілізовані залізничники, медичні працівники, працівники річкового і морського флоту, зв'язківці, металісти, електрики, працівники паливної промисловості та інші. Відбувалась поступова "мілітаризація" цивільної служби, стирались розбіжності між військовою і цивільною сферами. Порушники дисципліни оголошувались "дизертирами трудового фронту", відправлялись до концентраційних таборів.

Політика "воєнного комунізму" була зумовлена надзвичайними умовами війни. Однак багато керівників країни, а також публіцисти, вчені того часу сприймали її не тільки як вимушену, тимчасову, але і як цілком закономірну систему при переході до безкласового суспільства, вільного від ринкових відносин. Вважалось, що соціалістична економіка повинна бути натуральною, безгрошовою, що в ній обов'язково буде присутнім централізований розподіл всіх ресурсів і готової продукції.

Подібним поглядам на таку систему управління економікою в ті роки сприяла і гаряча впевненість в тому, що Радянська країна не довго буде єдиною, що на Заході дуже швидко відбудеться революція, а нове суспільство буде побудоване за допомогою заможних країн.

До того ж слід пам'ятати, що система "воєнного комунізму" так і не стала абсолютною, їй не вдалось повністю панувати над вільним ринком, який, незважаючи на суворі закони військового часу, виявився дуже життєздатним. Відомо, що спекулянти "мішочники" доставляли в місто стільки ж хліба, скільки давали всі заготівлі по продрозкладці, тільки його ціна була в декілька разів вищою.

По всій країні постійно велась торгівля, відбувався обмін продовольства на промислові товари. Меблі, дорогоцінності, хліб, м'ясо, овочі - все продавалось на "чорному " ринку. Тут же можна було здійснити обмін радянських грошей на валюту, хоча офіційно це було суворо заборонено.

Дрібне господарство демонструвало дивовижну живучість, незважаючи на всі спроби уряду монополізувати виробництво і розподіл. Приватний сектор був настільки сильним, що коли уряд заявив про перехід до нової економічної політики, це було значною мірою лише визнанням факту існування стихійної торгівлі, яка вистояла всупереч декретам і репресіям влади.

Господарський розвиток на західноукраїнських землях

В результаті успішного збройного повстання, яке відбулося на початку листопада 1918 року, відкрилася нова сторінка історії Східної Галичини. Була повалена влада Австро-Угорської монархії й проголошена Західноукраїнська Народна Республіка. Законодавчим органом ЗУНР стала Українська Народна Рада. У її програмній декларації, виданій 5 листопада 1918 р., проголошувалось народовладдя, основи економічної політики молодої республіки, гарантувалися права і свободи громадян, їх національна та соціальна рівність.

Виконавчим органом ЗУНР стала Рада Державних Секретарів, створена 10 листопада 1918 р. Перед урядом ЗУНР стояли надзвичайно складні соціально-економічні завдання. Найбільшою турботою Секретаріату внутрішніх справ було забезпечення населення та армії продуктами харчування. Ще гострішою була проблема забезпечення населення промисловими товарами.

Уряд Наддніпрянської України надав допомогу галичанам — було надіслано 1000 вагонів продуктів харчування (в тому числі 500 вагонів цукру) й асигновано певну кількість грошей для придбання продуктів харчування. Проте ця допомога виявилася недостатньою. Тому Державний Секретаріат внутрішніх справ змушений був здійснити ряд радикальних заходів. Усі запаси продуктів харчування та предметів першої необхідності Секретаріат зосередив у своїх руках.