В останні десятиріччя XIX ст. у Катеринославській та Херсонській губерніях виникли 17 великих металургійних заводів, 9 з них належали іноземним: англійським, бельгійським та французьким підприємцям. Вони були збудовані на їх кошти: завод Джона Юза з робітничим селищем Юзівка (нині Донецьк); Дніпровський завод у   селищі Кам'янському (нині Дніпродзержинськ); Гданцівський завод біля Кривого Рогу. Російські промисловці стали власниками заводів: Брянського — біля Катеринослава, Дружківського та Донецько-Юріївського у Донбасі.

З 1888 по 1894 рр. в Україні створено 22 іноземні акціонерні компанії з основним капіталом майже 63 млн. крб. Французький, бельгійський, англійський і німецький капітали значною мірою захопили ключові позиції в кам'яновугільній, залізорудній та металургійній промисловості України. У 1900 р. переважно іноземцям належали 65 підприємств сільськогосподарського машинобудування.

Значним досягненням у процесі індустріалізації України стало будівництво Харківського та Луганського паровозобудівних заводів, на яких було збудовано до 1900 р. 233 паровози.

Процес монополізації став особливо активним на початку XX ст., коли виникли такі синдикати, як «Продамет», «Продвагон», «Продвугілля» та інші. Підприємці, в основному чужинці, монополізуючи виробництво, встановлювали ціни на готову продукцію, забезпечували високі прибутки шляхом жорстокої експлуатації трудового люду. Царський уряд проводив колонізаторську політику щодо України, мало цікавився її економічними проблемами. Виробництво залізничних рейок, яке в Україні становило більше 75% від загальнодержавного, переважно обслуговувало Російську імперію з її найдовшими у світі залізницями. У кінці XIX ст. Україна давала 70% усієї продукції добувної промисловості, тоді як в переробній її частка становила лише 15%. Основним виробником тютюну імперії була Україна, але виробництво цигарок здійснювалося в Петербурзі. Велику частину українського цукру відправляли на рафінадні заводи Москви, щоб навіть у цій галузі зробити Україну залежною від Росії. Таких прикладів було дуже багато.

Незважаючи на надзвичайно високі темпи індустріалізації в Україні, завершити її до початку першої світової війни не вдалося. Україна, як і Російська імперія в цілому, залишалася аграрно-індустріальною.

Промисловий розвиток західноукраїнських земель.

Колоніальним аграрно-сировинним придатком до промислове розвинутих центральних та західних провінцій Австро-Угорської імперії залишилися підвладні їй землі Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття. Тим не менше у 70-80-х роках XIX ст. тут також відбувався інтенсивний процес формування фабрично-заводської промисловості. Щоправда, охопив він, головним чином, нафтово-озокеритну, лісопильну та борошномельну галузі, на яких почали досить широко застосовувати парові двигуни. Більшість підприємств краю належали іноземним власникам: австрійським, німецьким, навіть канадським. У 1890-их роках кількість робітників на підприємствах Прикарпаття досягла лише З тис. осіб, з яких значний відсоток становили поляки. Це було свідченням низького розвитку промисловості та колоніальної політики центральних та місцевих (польського походження) властей.

У Східній Галичині розвивалися традиційні галузі Промисловості: текстильна, шкіряна, соляна, тютюнова, паперова, скляна, керамічна. Найпоширенішою галуззю залишалося ґуральництво, цукроваріння. Однак застосування передової техніки у цих галузях відбувалося вкрай повільно. Однією із важливих перешкод у цьому був початок промислового перевороту в німецьких та чеських провінціях Австрії. Ремісничі та мануфактурні вироби краю не витримували конкуренції фабрично-заводської промисловості. Негативно впливала також колонізаторська політика властей, які не були зацікавлені у промисловому зростанні західноукраїнських земель. Вкладалися капітали у вигідні виробництва, що продукували напівфабрикати, видобували сировину, здійснювали її первинну обробку тощо.

У 60-70-их роках західноукраїнські землі були з'єднані залізницею із Заходом. У 1861 р. завершено будівництво залізничної лінії Краків-Перемишль, а у 1864 р. її з'єднали зі Львовом. У наступні десятиліття залізничне сполучення отримали Чернівці, Стрий, Тернопіль та інші міста і містечка.

Закарпаття мало великі природні ресурси, власниками яких були в основному чужинці. Були там величезні лісові простори, які забезпечували сировину не лише для деревообробної та будівельної, але й для хімічної галузі промисловості. Хімічну промисловість почали розбудовувати у 1870-их роках коштами підприємців США, Англії, Німеччини, Франції. З деревини, зокрема бука, стали виробляти деревне вугілля, оцет, метил, алкоголь, ацетон та інші хімічні продукти.

Наприкінці XIX ст. на Закарпатті почали видобувати граніт, каолін, мармур, вогнетривкі та гончарні глини, вапняк тощо. Велике значення мав видобуток бурого вугілля та кам'яної солі з осередком у Солотвині — найбільшої соляної копальні в Україні, що давала 200000 т. щорічно, тобто майже 20% усієї соляної продукції України. Діяло там декілька нафтових копалень, ґуралень, броварень тощо.

У кінці XIX — на початку XX ст. в економічному житті Західної України відбуваються суттєві зрушення. Прискореними темпами почала розвиватися лісопильна та деревообробна галузі промисловості. На початку XX ст. Галичина експортувала щорічно 80-85 тис. вагонів лісоматеріалів. З 90-их років XIX ст. з'явилися ознаки концентрації виробництва, одним з виявів якого було утворення у 1892 р. нафтового картеля. У 1905 - 1906 рр. виникло понад 50 акціонерних компаній з видобутку нафти, найбільшими з яких були «Галицько-Карпатське товариство», «Східниця», «Галичина».

Акціонування та монополізація стали характерними й для інших галузей промисловості. В цілому промисловість західноукраїнських земель розвиваласяповільно. Галузева її структура залишалась однобокою і мала колоніальний характер. Незважаючи на значні зрушення кінця XIX — початку XX ст., становлення фабрично-заводської промисловості на західноукраїнських землях ще не відбулося.

Столипінська аграрна реформа та її здійснення в Україні.

Столипінська аграрна реформа названа іменем голови Ради Міністрів та міністра внутрішніх справ Росії — видатного реформатора Петра Столипіна. Був він противником ліберального й соціалістичного рухів, прагнув змінити Російську імперію шляхом економічних і соціальних реформ, активно боровся з національно-визвольними рухами, у т.ч. й українським.

Найзначнішою в діяльності П.Столипіна була аграрна реформа. Вона мала на меті розв'язати завжди нелегке для Росії (і України) земельне питання. Указ від 9 (22) листопада 1906 р. скасовував обов'язкові «земельні общини» і надав кожному селянинові право вимагати виходу з общини і виділення йому землі в одному масиві. що отримав назву «відруб». Селяни могли переносити туди свої господарські будівлі і створювати «хутір» (найпоширеніший в Україні). Даний захід повинен був служити перебудові земельних відносин, створити стан заможних селян — фермерів.

Іншим важливим кроком аграрної реформи П. Столипіна було створення Селянського земельного банку і надання йому права виділяти селянам вигідні кредити на закуп землі, реманенту тощо. Це сприяло також торгівлі поміщицькою землею та придбання її селянами.

Ще один важливий напрямок реформи — переселення селян із густозаселених регіонів європейської частини Росії (у т.ч. й України) у Сибір, за Урал та на Далекий Схід, де був надлишок вільної землі.

За неповних чотири роки четверта частина господарств в Україні, що входили до земельних громад, вийшла з них, а протягом 1916-1917 рр. селяни купили, головним чином у поміщиків, понад 7 млн. десятин землі. Внаслідок цього напередодні Лютневої революції 1917 р. в руках селян було вже 65% усієї землі, й на одне господарство припадало 8,6 га. У результаті реформи на Правобережній Україні й Полтавщині, де общинне землеволодіння було слабо поширене, майже вся селянська земля стала приватною.

В цілому Столипінська аграрна реформа мала успіх в Україні. Нею скористалися, перш за все, селяни, які хотіли і вміли господарювати.