У 1940 р. утворюються перші колгоспи, для їх технічного обслуговування створили 182 машинно-тракторні станції. Ко­лективізація відбувалася, як і в Східній Україні, примусовими методами. Західноукраїнські селяни не мали бажання вступа­ти в колгоспи, усуспільнювати за безцінь віками нажите май­но, знаряддя праці, худобу тощо. Такі обставини викликали репресії проти селян з боку нової влади. У першу чергу репре­сіям піддавалися поміщики та заможні селяни. Населення чинило опір таким заходам з боку радянської влади. У такий спосіб до середини 1941 р. було колективізовано близько 13% селянських господарств.

Ліквідація старої системи управління супроводжувалась за­сланням службовців держапарату, органів суду, прокуратури, поліції разом з їхніми родинами. Відразу після вступу радянсь­ких військ почались арешти і депортація колишніх функціонерів політичних партій, власників великих і дрібних підприємств, а також колишніх членів КПЗУ і комсомольців Західної України, які перед тим були політичними в'язнями у польських тюрмах. Жертвами сталінізму стала значна частина інтелігенції - адво­кати, вчителі, вузівські викладачі і діячі культури.

Депортація як метод жорстокого адміністративного пока­рання чи політичного переслідування набирала широкого роз­маху. В результаті першої хвилі із Західної України було де­портовано близько 1,2 млн. чоловік.

Друга хвиля депортації прокотилася у квітні 1940 р., коли виселяли "куркулів"- заможних селян. Всього із Західної Ук­раїни в 1939-1940 роках до Сибіру, Казахстану, Поволжжя, на Північ за різними підрахунками вивезено від 10 до 20% насе­лення. Така жорстока акція негативно позначилася на забез­печенні трудовими ресурсами сільського господарства Захід­ної України напередодні війни.

Включення Західної України до складу Української РСР, без сумніву, стало великою історичною подією. Вперше за ба­гато років українці об'єдналися в межах однієї державної структури. Проте подальші насильницькі дії радянської вла­ди на західноукраїнських землях деформували національно-визвольну ідею.

Економічний розвиток України в роки війни і перше повоєнне десятиліття

22 червня 1941 р. нацистська Німеччина несподівано на­пала на СРСР. Із зіткненням між собою двох тоталітарних систем розпочалася війна титанічних масштабів і небаченої жорстокості.

Найбільша частина німецьких сил - група Армій "Південь" під командуванням фельдмаршала Карла фон Рундштедта — мала захопити Україну. Через чотири місяці від початку війни німці окупували майже всю республіку. До грудня 1941 р. вони контролювали територію з населенням 80 млн. чоловік, або 42% населення Радянського Союзу. На цій території до війни знаходилось 47% посівних площ, вироблялось більше 30% всієї промислової продукції, більше 40% електроенергії, добувалось 63% вугілля, виплавлялось 68% чавуну, 58% сталі, вироблялось 84% цукру.

В цей час надзвичайно енергійно проявила себе надцентралізована директивна система управління. Під надзвичайно жор­стким керівництвом Державного комітету Оборони (ДКО), що був створений ЗО червня 1941 року, було проведено евакуацію заводів, фабрик і переведено цивільний сектор економіки на воєнні рейки. Із прифронтової зони було вивезено в Поволжя, на Урал, до Сибіру, Середню Азію, Казахстан 2593 підприєм­ства. При відступі радянська влада застосовувала тактику "спа­леної війни". Відтак усі промислові підприємства, якими мог­ли б користуватися німці, підлягали знищенню. Наприклад, Київ зазнав страшніших руйнувань від відступу радянських військ, які висадили в повітря багато визначних споруд міста, ніж від наступу німців. В Донбасі було затоплено майже всі шахти, було зруйновано гігантський комплекс заводів в По­дніпров'ї, та всі 54 домни в республіці.

На думку Олександра Делліна та інших істориків другої світової війни, "з усіх східних територій, захоплених третім рей­хом, найважливішою, без сумніву, була Україна. Вона являла собою найбільшу радянську республіку, цілком окуповану німця­ми, і як джерело продуктів та робочої сили не мала собі рівних".

Згідно з расовою доктриною нацистів усі слов'яни були людьми другого сорту, і їхня роль зводилася до того, щоб слу­жити німецькій расі. Гітлер вважав Україну першочерговим об'єктом німецької колоніальної експансії, а українців — май­бутніми рабами німецьких колоністів. Тому, коли настав час призначення нацистського правителя України, Гітлер вибрав Еріха Коха - адміністратора, відомого своєю жорстокістю й нетерпимістю.

У серпні-вересні 1941 р. німці стали проводити заходи, що глибоко позначилися на всьому населенні України. Ігноруючи поради Розенберга та його штабу, Кох вирішив, що найбільш ефективно експлуатувати сільське господарство України мож­на шляхом збереження колгоспів — хоч цього разу під контро­лем німців, у дещо зміненій формі та під іншою назвою. Кох зменшив прибутки селян і зажадав, щоб вони працювали зі світанку до смерку. Така скажена експлуатація допомагає пояснити той факт, що 85% усього постачання Німеччини про­дуктами з окупованих радянських територій припадало на Україну.

Антинімецькі настрої ще більше посилилися після того, як нацисти вирішили використати Україну не лише як основно­го постачальника продуктів, а й як джерело примусової праці для недостатньо забезпеченої робітниками промисловості та сільського господарства Німеччини. На початку 1942 р. по­ліція Коха була вимушена проводити масові облави на база­рах, при виході з церкви чи кінотеатру з метою направлення молоді до Німеччини.

Страхітлива жорстокість німецької влади проявлялася та­кож у ставленні до міського населення та інтелігенції. Кох різко обмежив надходження продуктів харчування в міста, стверджуючи, що українські міські центри непотрібні. У май­бутньому німці планували перетворити Україну на цілком аграрну країну. В результаті цього голод став звичайним яви­щем для жителів міста.

Політика нацистів на Україні була жорсткою і руйнівною. Відступаючи з України, фашисти, як і більшовики у 1941 р., вдалися до тактики "спаленої землі". У наказі своїм військам Гітлер наголошував: "Не можна допустити, щоб, відступаючи з України, ми залишили після себе хоч одну людину, хоч одну голову худоби чи мірку зерна... Ворогові має дістатися цілко­вито спалена і винищена земля".

Протягом кінця літа й осені 1943 р. радянські війська зай­няли Лівобережжя й Донбас, 23 серпня в результаті запеклих боїв німці втратили Харків. У вересні — жовтні Червона Армія прорвала могутню лінію німецької оборони на Дніпрі, а 6 лис­топада було звільнено Київ. До жовтня 1944 р. вся етнічна українська територія була звільнена від німців.

Навіть побіжний перелік втрат свідчить про ті страшні наслідки, які мала друга світова війна для України. Щонай­менше (статистика тепер досліджується заново) 5,3 млн. чо­ловік, або один із шести мешканців України загинув у цій війні, 2,3 млн. чоловік було вивезено для примусової праці до Німеч­чини. Цілком чи частково було зруйновано понад 700 вели­ких і малих міст та 28 тис. сіл, унаслідок чого безпритульними залишилися близько 10 млн. чоловік. Оскільки війна завдала Україні більше руйнувань, ніж будь-якій іншій країні Європи, втрати в економіці сягали приголомшуючих масштабів. Цілко­вите чи часткове знищення понад 16 тис. промислових підприємств означало втрату великої частини того, що Украї­на здобула великою ціною у 30-х роках. Підраховано, що за­гальні збитки економіки України сягали 40%. Таким чином, удруге за історично короткий проміжок часу - трохи більший десяти років - Україна тяжко постраждала від жорстоких ек­сцесів тоталітарних режимів.

З 1943 р., по мірі звільнення України від окупантів, розпо­чалося відновлення зруйнованої економіки. Поряд з цим не­обхідно було здійснити конверсію промисловості, оскільки в 1945 р. більше половини об'єму промислового виробництва припадало на військову продукцію. Але конверсія носила половинчатий характер, оскільки одночасно із скороченням пи­томої ваги бойової техніки, боєприпасів тощо, відбувалась мо­дернізація військово-промислового комплексу, розробка нових видів озброєнь.

На визволених від німецьких загарбників українських зем­лях почалася відбудова господарства. Головна увага приділя­лася підприємствам, транспортним магістралям, електростан­ціям, які найменше постраждали і могли бути використаними в цілях оборони. На відновлювальні роботи держава виділила 18 млрд. крб. — суму, звичайно, недостатню. Справа ускладню­валась тим, що реевакуація майна підприємств, вивезених у тил в 1941-1942 рр., була визнана недоцільною. В Україну по­верталися лише їхні колективи, та й то в неповному складі.

Загальна продуктивність праці залишалася невисокою. Однією з основних причин цього було вкрай незадовільне ма­теріально-побутове становище населення: карткова система могла забезпечити лише частково прожитковий мінімум, ще гострішою була житлова проблема.

За цих складних умов, коли Україна по суті була прифрон­товою матеріально-технічною базою діючої армії, люди вияв­ляли мужність і терпіння. Результатом самовідданої праці українського народу було відновлення до травня 1945 р. май­же 30% довоєнних виробничих потужностей промисловості. Дещо повільніше зводилися на ноги сільське господарство, за­клади науки й культури, житловий фонд та комунальне госпо­дарство міст і сіл.

У наслідок чотирьох років найбільш руйнівної в історії країни війни, Радянський Союз постав перед колосальним зав­данням відбудови господарства. Як і в роки перших п'ятирі­чок, основна увага приділялась розвитку важкого машинобу­дування, металургії, паливно-енергетичного комплексу. Як і в