В країні посилилась масова міграція населення із села в місто. Якщо в 1959 році населення міст становило 47,9%, то в 1981 році — вже 63,4%. Переміщення сільської молоді у ве­ликі міста, на грандіозні "будови століття" посилило форму­вання великого прошарку людей з маргінальною субкультурою "гуртожитку". Для цих нових міських жителів не ство­рювалась нормальна соціальна інфраструктура, що породжува­ло у них почуття обділеності, неповноцінності і призводило до різноманітних антисуспільних вчинків. Молодь дуже часто потрапляла в жорстокі умови напівкріпосної залежності від начальства через прописку, черги на житло і т.д., погоджува­лась на некваліфіковану працю в шкідливих умовах. Але для керівництва підприємств це було дешевше, ніж впроваджува­ти у виробництво нову техніку. В даному випадку бюрократія від імені держави виступала в ролі монопольного роботодавця, тому що в її руках були зосереджені всі соціальні блага.

Однією з форм кризи в економіці, що насувалась, була прак­тика маніпулювання інформацією, підтасовування розрахунків у проектах, звітах. І хоча десята п'ятирічка (1976-1980) була проголошена "п'ятирічкою ефективності і якості", наслідки роботи виявились дуже скромними. Структура економіки за­лишалась такою ж, якою вона була в 1930-1950-ті роки, тобто домінувала важка, фондомістка промисловість.

На початку 1970-х років в результаті сировинної і енерге­тичної кризи ціни на енергоносії на західних ринках різко зросли. Тому було прийнято рішення форсувати продаж на­фти і газу на Захід. За період з 1960 по 1985 роки частка палива і сировини в радянському експорті піднялась з 16,2 до 54,4%. Прибутки від реалізації нафти і нафтопродуктів скла­дали 176 млрд. інвалютних карбованців. Однак слід сказати, що ці величезні кошти не впливали суттєво на розвиток еко­номіки. Затратний механізм перемелював ці гроші, які вкла­дались в здійснення дорогих, безперспективних і екологічно шкідливих проектів.

Також багато коштів витрачалось на утримання бюрокра­тичного апарату, що швидко зростав. В 1985 році в країні на­раховувалось біля 18 млн. управлінських працівників і чиновників різного рівня, або шоста частина всіх зайнятих. Велика частина нафтодоларів просто "проїдалась", йшла на закупку за кордоном продуктів харчування, в основному зер­на, товарів народного вжитку (взуття, одяг). Величезні кошти виділялись на підтримку комуністичних партій і прорадянських режимів у різних країнах світу, на пропаганду так званих переваг соціалізму і т.д.

Однак на середину 1980-х років надходження від експлуа­тації нафтових родовищ стали скорочуватись, оскільки багато промислове розвинутих країн зуміли перевести свою економі­ку на енергозберігаючі технології, в результаті чого попит на нафту зменшився, ціни на світовому ринку почали падати, що негативно відбилось на розвитку радянської економіки.

В 1979 році була здійсненна ще одна спроба уряду О.М. Косигіна реформувати економіку, покінчити з валови­ми показниками. З цією метою було встановлено показник нормативне чистої продукції, за яким підприємствам по­винні були зараховувати тільки новостворену вартість, не враховуючи витрат на сировину, матеріали і т. ін. Передба­чалось, що це нововведення буде стимулювати впроваджен­ня нової техніки, підвищення якості продукції, змусить відмо­витись від поділу продукції на вигідну і невигідну. Але це не передбачало радикального реформування командно-адмі­ністративної системи, а було спрямовано всього лише на її чергову модернізацію. Спроби одночасного посилення гос­прозрахунку і адресного директивного планування, активі­зація економічних стимулів при одночасному обмеженні прав підприємств не могли забезпечити економіці серйозних по­зитивних результатів.

Поступово наростала ціла система блокування економічних важелів регулювання народногосподарських пропорцій, в резуль­таті чого сформувався механізм соціально-економічного галь­мування. Середньорічний обсяг виготовленої продукції в країні (в натуральному виразі) за 1979 - 1982 роки виявився на 40% меншим у порівняні з 1978 роком. Додаткові надходження енер­гоносіїв і сировини на експорт не дозволили подолати загальне розбалансування в господарстві країни. Гострий дефіцит, немож­ливість задовольнити потреби населення в найбільш необхід­них товарах, відсутність стимулів праці - все це приводило до соціальної і фізичної деградації суспільства.

В листопаді 1982 року після смерті Л.І. Брежнєва гене­ральним секретарем ЦК КПРС став Ю.В. Андропов, чия діяльність була спрямована на масову заміну міністрів, секре­тарів обкомів і ЦК союзних республік і всебічного посилення дисципліни. Здавалось, що, змінюючи одних бюрократів на інших, можна буде встановити порядок. До порушників трудо­вої дисципліни застосовувались різноманітні форми покаран­ня: зменшення заробітної плати, позбавлення премій, зняття з черги при розподілі житла.

Заходи, спрямовані на наведення порядку і дисципліни, дали деякий економічний ефект. Згідно до офіційних даних, темпи росту економіки в 1983 році складали 4,2% (проти 3,1% в 1992 році), національний прибуток збільшився на 3,1%, про­мислове виробництво на 4%, виробництво сільськогосподарсь­кої продукції на 6%. Командні методи керівництва економі­кою допомогли досягти лише тимчасового успіху, але не спри­яли стійкому розвитку економіки.

В економіці продовжували наростати негативні процеси. Промислові підприємства працювали в умовах постійної неритмічності поставок сировини і матеріалів. Особливо велика неритмічність протягом року відчувалась в будівництві. Ли­хоманило залізничний транспорт, потяги ходили з великим запізненням.

Як уже відзначалось, аграрний сектор Радянського Союзу традиційно забезпечував кошти для більш-менш стабільного функціонування інших галузей директивної економіки. Але в 1970-х роках це джерело вичерпалось, оскільки становище в сільському господарстві було складним. Не допомагали і ве­ликі асигнування в сільське господарство, значна частина яких, до речі, за рахунок штучно завищених цін на сільськогоспо­дарську техніку і на будівництво виробничих об'єктів на селі, тут же поверталась в казну. Інша частина асигнувань ішла в буквальному смислі в пісок: в будівництво грандіозних і ма­лоефективних тваринницьких комплексів, в непродуману ме­ліорацію і хімізацію грунтів.

Як і раніше, велику роль в забезпеченні населення про­дуктами харчування відігравали підсобні господарства, які займали 1% оброблюваних земель. За офіційними даними, в 1978 році в підсобних господарствах було вирощено 61% картоплі, 29% овочів, 29% м'яса і молока, 34% яєць.

В 1982 році за ініціативою секретаря ЦК КПРС по сільсько­му господарству М.С. Горбачова була прийнята чергова амбі­ційна і нереальна "Продовольча програма", виконання якої про­голошувалось всенародною справою.

Країна, маючи найбільші в світі чорноземи, перетворилась у великого світового імпортера зерна. Зерно купувалось в США, Канаді, Австралії, Аргентині та інших країнах. Дивовижний факт: тонна зерна, закуплена в США, була в два рази дешев­шою, ніж вироблена в Радянському Союзі.

Нездатність сільського господарства прогодувати населен­ня своєї країни вказувала не тільки на внутрішні недоліки радянської системи, але й на загальну соціально-економічну відсталість. Так, в 1920-і роки в сільському господарстві США було зайнято 2,5-3% працездатного населення, а в СРСР — 25%. В 1970 році один працівник радянського сільського господар­ства виробляв 4,5 т зерна, 320 кг м'яса й 2,8 т молока на рік, в той час як один американський робітник виробляв 54,7 т зер­на, 457 кг м'яса, 11,8 т молока за рік.

К.У.Черненко, обраний генеральним секретарем ЦК КПРС в лютому 1984 р., розпочав свою діяльність також із спроб розв'я­зати сільськогосподарські проблеми. В жовтні 1984 року була запропонована грандіозна програма меліорації: зрошення і осу­шення мільйонів гектарів землі, будівництво каналів, перенесен­ня частини витоку північних і сибірських річок, а також річки Дунай на зрошення земель в центральних і південних районах країни. При цьому не враховувались не тільки величезні мате­ріальні затрати для реалізації цих проектів, а й екологічні на­слідки, перш за все зменшення кількості води, що впадала в Льодовитий океан, і відповідно наслідки, які звідси випливали.

На початок 1980-х років стан економіки СРСР продовжу­вав погіршуватись. Так, щорічний приріст національного про­дукту країни зменшився з 9% в 1965 році до 2,6% в 1982 році, а промислове виробництво - з 7,3 до 2,8%. Продуктивність праці на середину 1970-х років в радянській економіці була вдвічі меншою, ніж в США. Економіка СРСР, в цілому в 1979 році, випускала не більше 60% продукції США.

Радянська економіка була побудована таким чином, що підприємствам підвищувати продуктивність праці було про­сто невигідно, оскільки зростання продуктивності праці тяг­ло за собою підвищення планових завдань і зменшення фон­ду заробітної плати. В результаті цього на більшості підприємств машинобудівної промисловості чисельність ро­бітників була в 1,3-1,4 рази вищою, ніж на подібних підпри­ємствах Заходу. Хоча точне співвідношення заробітної плати в СРСР і західних країнах визначити важко, попередні розра­хунки свідчать про те, що середня заробітна плата в СРСР в 1973 році складала 168,14 дол. за місяць, в той час як у Франції — 361,64 дол., а в США — 606,51 дол.

Слід підкреслити, що наприкінці 1960-х — на початку 1970-х років відбулось деяке підвищення життєвого рівня трудящих, в тому числі і на селі, де колгоспники почали отримувати заробіт­ну плату. Поступово середня заробітна плата сільських праців­ників наблизилась до середньої по країні і складала 90% від цього рівня.