Основою зовнішньої політики Сполучених Штатів було прагнення зайняти замість Англії положення політичного центра світу, що вимагало повної перебудови системи міжнародних відносин на основі створення глобального балансу сил великих держав під егідою Вашингтона. Узявши на озброєння політику "ізоляціонізму", США поклали в основу своєї зовнішньополітичної діяльності економічну експансію", а економічне суперництво з Англією вело США до підтримки Німеччини і Японії, економічне посилення яких повинно було ускладнити становище Лондона і підштовхнути його до поступок Вашингтонові. У 30-і рр. при наявності складних внутрішніх проблем США успішно використовували традиції англійської політики "блискучої ізоляції" XIX в., що дозволяло їм зберігати волю рук, вичікуючи розвитку подій. Відповідно у відношенні країн Латинської Америки з кінця 20-х рр. починає проводитися політика "доброго сусіда", на Далекому Сході — політика "невизнання", а в Європі — політика "нейтралітету". Найбільшу небезпеку для США представляла англійська політика "умиротворення", реалізація якої привела б до збереження основ існуючої системи міжнародних відносин. Тоді як зривши цієї політики й ескалація кризи сприяли американським зовнішньополітичним цілям.

Говорячи про розвиток Версальсько-Вашингтонській системи в межвоенное двадцятиліття, слід зазначити наявність глобальних протиріч, що зробили першорядний вплив на політику великих держав. Формування післявоєнної системи міжнародних відносин проходило без врахування інтересів Німеччини і СРСР, що зробило їх її супротивниками, і в Європі склався політичний трикутник (Англія і Франція — Германия-СРСР), учасники якого прагнули досягти своїх зовнішньополітичних цілей, граючи на протиріччях суперників. Побоюючись радянсько-німецького зближення, Англія і Франція в середині 20-х рр. пішли на поступки Німеччини, що привело до деякого згладжування протиріч у Європі. Однак проблема СРСР, стремившегося повернути собі роль великої держави, так і залишилася невирішеної, і в 20-х рр. основним світовим протиріччям було зовнішнє стосовно системи міжнародних відносин протиріччя між СРСР і світовим порядком, що в основному улаштовував всі інші великі держави.

У 30-і рр. зміна балансу сил великих держав привело до того, що ряд держав зробили відверту ставку на насильницьку трансформацію Версальсько-Вашингтонської системи, принципи якої перестали відповідати їх інтересам. Периферійне положення цих країн у системі міжнародних відносин дозволяло їм використовувати основне протиріччя для поліпшення своїх позицій. До цього варто додати загальний ріст регіоналізма, прагнення усіх великих держав використовувати складності суперників для поліпшення власних позицій. Тим самим позначилася внутрішня криза системи міжнародних відносин, що неможливо бути усунути без досягнення нового балансу сил і інтересів. Однак досить переконливі стимули його досягнення були відсутні. Криза світової економіки збіглася з кризою Версальсько-Вашингтонської системи, і усі великі держави в тім чи іншому ступені стали на шлях гонки озброєнь, готуючись до нової боротьби за переділ світу. Просто одні робили ставку на грубу силу, а інші — на використання ситуації у своїх інтересах. Таким чином, у 30-х рр. зовнішнє протиріччя (СРСР — Версальсько-Вашингтонська система) було доповнено внутрісистемним, наслідком чого з'явилася криза і крах системи міжнародних відносин.

У результаті політична організація світу після Першої світової війни виявилася занадто уразливої в силу внутрішньо властивих Версальсько-Вашингтонській системі пороків. Катастрофа межвоенной системи міжнародних відносин пройшло кілька етапів. У 20-і роки можна виділити дві найбільших кризи Версальсько-Вашингтонскої системи, що привели до її модернізації в Європі (1923 — 1925 р.) і зміні співвідношення сил на Далекому Сході (1925 — 1929 р.). У 30-і роки криза 1931 — 1933р. поклав початок насильницької трансформації системи міжнародних відносин, а в ході кризи 1935 — 1938 р. позначилася її катастрофа.

Першою зовнішньою кризою Версальсько-Вашингтонської системи стали події 1923 — 1925 р.{40} у Європі і на Близьким Схід, зв'язані з установленням Версальської системи. До осені 1922 р. стало ясно, що Туреччина, спираючи на радянську підтримку, відстояла свою незалежність, і Севрский договір вимагає корінного перегляду. Нова угода вироблялася в ході Лозаннської конференції (20 листопада 1922 р. — 24 липня 1923р.), на якій, крім власне турецької проблеми, обговорювалося питання про режим Чорноморських проток. Боротьба Англії і СРСР по питанню про протоки привела до загострення їхніх відносин, і, побоюючись радянсько-турецького союзу, творці Версальської системи пішли на поступки Туреччини, що одержала сучасні границі, а питання режиму проток були вирішені без врахування радянських інтересів. 17 грудня 1925 р. СРСР уклав з Туреччиною договір про дружбу і нейтралітет, гарантувавши безпеку своїх південних границь, а 5 червня 1926 р. була остаточно встановлена турецько-іракська границя.

Тим часом численні тертя між Німеччиною і її переможцями з питань репараційних виплат і виконання в повному обсязі Версальського договору зрештою переросли в гостру кризу. Спроба Німеччини домогтися 5-літнього мораторію на сплату репарацій і одержати інвестиції для економічного відновлення не зустріли підтримки на Заході. Це привело до відмовлення Німеччини від сплати чергового репараційного внеску. У відповідь Франція і Бельгія 11 січня 1923р. окупували Рур, а німецьке керівництво проголосило політику "пасивного опору". Німеччина виявилася охоплена гострою кризою, оживилися сепаратистські, націоналістичні і соціальні рухи. Пропозиція Англії виробити діючий механізм стягування репарацій при фінансовому сприянні відновленню німецької економіки викликало заперечення з боку Франції, а спроби німецького керівництва залучити для рішення цих проблем США не увінчалися успіхом. СРСР засудив імперіалістичний розбій Франції і вирішив використовувати ситуацію в Німеччині для підготовки силами німецької компартії (КПН) революційного перевороту.

КПН розгорнула активну пропаганду, змусивши інші робітники організації орієнтуватися на неї з побоювання утратити вплив у масах. Це оживило сепаратистські настрої місцевих еліт, що боялися революції і політичний хаос. В умовах наростання політичної кризи 27 вересня 1923 р. у Німеччині був уведений надзвичайний стан і заявлений про відмовлення від політики "пасивного опору". Спираючи на рейхсвер, німецьке керівництво початок наводити порядок. 11 — 16 жовтня в порушення конституції були усунуті робочі уряди Саксонії і Тюрінгії. КПН не зважилася на загострення обстановки, і "німецький Жовтень" не відбувся. Лише в Гамбурзі, куди не встигли повідомити про скасування виступу, 23 — 25 жовтня відбулися вуличні зіткнення робітників з військами і поліцією. На заході Німеччини 21 жовтня при негласній підтримці Франції була проголошена Рейнська республіка, але це ефемерне політичне утворення так і не стало реальністю. У Баварії сепаратистські настрої зблякли на тлі путчу НСДАП 8 — 9 листопада, що став останнім великим зіткненням влади з політичними рухами в Німеччині. На початку 1924 р. політична ситуація в країні нормалізувалася, і 28 лютого надзвичайний стан був скасований. - Загострення політичної обстановки в Німеччині вплинуло на позицію Англії і США, що стали рішучіше виступати за компромісне рішення проблеми репарацій. У листопаду 1923 р. почала роботу комісія експертів по виробленню плану економічної угоди і Німеччина одержало перші англо-американські кредити, а в грудні 1923 р. був підписаний американо-німецький торговий договір. Тим самим США почали активне впровадження на німецький ринок, а Франція, виявившись у політичній ізоляції і зштовхнувши з поруч економічних труднощів, пішла на поступки. На Лондонській конференції (16 липня — 16 серпня 1924р.) був прийнятий план Дауеса, що вступив у силу з 1 вересня 1924 р. Ще з грудня 1922 р. Німеччина пропонувала гарантувати свої західні границі, а з вересня 1924 р. стала вимагати місця в Раді Ліги Націй. В грудні 1924 р. почалися переговори з цих питань завершилися виробленням у ході конференції 5 — 16 жовтня 1925 р. і підписанням 1 грудня Локарнських угод. Включення Німеччини в Раду Ліги Націй, відкладена до вересня 1926 р., дало Берліну привід укласти 24 квітня 1926 р. договір про нейтралітет зі СРСР.

У підсумку Версальська система був модернізований з урахуванням реальної ситуації на Близькій Схід і в Європі. Німеччини удалося використовувати протиріччя як між західними великими державами, так і між Заходом і СРСР для початку ревізії Версальського договору й інтеграції в існуючу систему міжнародних відносин, що не заважало розвитку секретного військового співробітництва з Москвою. Англії удалося повернути собі роль загальноєвропейського арбітра, обмежити домагання Франції і зміцнити свої позиції у відношенні США. Франція, позбавивши можливості однобічних санкцій, була змушена обмежити свої домагання до Німеччини, її східноєвропейські союзники не одержали гарантій своїх границь, що трохи послабило французький вплив у регіоні. Радянському керівництву не удалося улаштувати в Німеччині революційний переворот, а побоювання у відношенні консолідації Європи на антирадянській основі були трохи зм'якшені дипломатичним визнанням СРСР із боку Англії, Італії і Франції і висновком договору 1926р., що розглядався як гарантію неучасті, Німеччини в можливих антирадянських акціях Англії і Франції. США розширили своя економічна присутність у центрі Європи, одержавши новий важіль впливу. Італія, мінімально порушена кризою, змогла зберегти свої володіння в Егейському морі і, завдяки конфлікту з Грецією в серпні 1923 р., врегулювати спірні проблеми у відносинах з Югославією. Події 1923 — 1925р. продемонстрували малу ефективність Ліги Націй як міжнародного органа і її залежність від політики великих держав.