І. УСЕ НАЙКРАЩЕ ПУЩЕНО НА ЗЛАМ
(доля тисячолітнього Києва)

1936 рік позначився нечуваними в новітній світовій історії руйнаціями художньо-історичних пам'яток у Києві. Ця формула є безумовно точна, бо вже впродовж тривалого часу ніде у світі не нищено (тим більш, свідомо й не вимушено жодними "надзвичайними" обставинами) першорядних архітектурних творінь такої віддаленої від нас доби, як XII століття. А в Києві, в умовах цілковитого миру, без щонайменшого впливу "нездоланної сили", розпочато знесення таких пам'яток, до того ж у масових масштабах. Для будинку уряду забракло в Києві іншого майданчика, як той клапоть землі, де стояли незагиблі в буревіях восьми століть дорогоцінні свідки далекого руського минулого. І ось, як про це захоплено повідомляють огудники власної вітчизни, "на стрімчастому березі Дніпра, на території колишнього Михайлівського монастиря і Трьохсвятительської церкви, споруджується шестиповерховий будинок Раднаркому УРСР" (1).

Скільки галасу було здійнято свого часу з приводу загибелі, що загрожувала Реймському соборові. Загроза не здійснилася, і собор відбудовано. Загибель собору Михайлівського монастиря в Києві - доконаний факт. Тим часом потрібно на повну силу утвердити ту істину, що серед явищ художньої культури собор Михайлівського монастиря у своєму роді не менш значний, аніж його молодший перевесник - Реймський собор. У кожному з них виражена своя і велика правда художнього умогляду й творчості. А якщо так, то будівники анекдотичного ("шестиповерхового": знайшли чим похвалитися) будинку Раднаркому УРСР у Києві суть нищителі наайвизначніших скарбів свого народу.

Собор Михайлівського монастиря збудовано, як відомо, 1108 ро-ку (2). Збережені до XX століття руські архітектурні пам'ятки, що мають такий вік, можна перелічити на пальцях. Київські (і не тільки київські) горе-"будівничі" відтинають ці пальці один за одним. Боплан, відомий описувач Країни першої половини XVII століття, так висловлювався про її столицю: "З-поміж усіх храмів Києва тільки двоє зосталися на пам'ять (pour memoire), це - Софійський і Михайлівський; решта лежать у руїнах". З цих двох історичних будівель, що збереглися "на пам'ять" нащадкам, одна зникла тепер з лиця землі, на догоду невідь-кому і чому. Немає жодного серйозного огляду руського художнього минулого, в якому не згадувався б собор Михайлівського монастиря (3) [...]

Однобанний і шестистовпний у своєму первісному вигляді Михайлівський собор за своє довге життя встиг обрости приділами і прибудовами. З однобанного він став семибанним4. Та це анітрохи не зменшило його архітектурної краси та виразності. Можна навіть думати, що пізніші добудови підвищили його мальовничість. Це живо відчував глядач, що мав нагоду милуватися собором у садибі колишнього Михайлівського монастиря. Це враження й тепер здатна справити будь-яка добра світлина собору (5). З цілковитою підставою М.Сичов і Ф.Ернст називали цю будівлю "казково-мальовничою" (6). І навіть реставратор В.Фролов, посланий до Києва вже в той час, коли собор Михайлівського монастиря було приречено на зруйнування, не втримався від того, щоб назвати його "прекрасною пам'яткою руського зодчества XII століття" (7).

За мальовничістю своєю Михайлівський собор скорше перевершував найкращі творіння італійської архітектури візантійського стилю, ніж поступався перед ними. Проте в країні рад серця мистецтвознавців і "керівників" належать тільки "царству Муссоліні", подібно до того, як серце фонвізінівського бригадира належало "короні французькій". Люди ці твердо переконані, що в самому лише царстві Муссоліні є справжня краса. Що проти неї пам'ятки рідної країни! Отож - яке їм діло до того, що в Києві нищать мистецькі твори, які за художніми вартостями своїми не поступаються перед найкращими італійськими.

Велике значення в історії руського мистецтва має і та Трьохсвятительська церква, що загинула водночас із Михайлівським собором [...] Будівля, яка стала разом з Михайлівським собором жертвою нинішніх київських горе-"будівничих", належала до XII століття. Чи втямили нищителі, скільки взагалі будівель XII століття в "Україні? Спорудження одного "шестиповерхового" будинку коштувало Києву двох таких споруд [...]

Вже й знесення за "одним заходом" двох найвідоміших пам'яток домонгольської Русі становило явище, абсолютно небувале щодо темного невігластва свого у новітніх анналах Росії та України [...]

Стосовно творінь зодчества Батиєве спустошення - справжня дрібниця порівняно з ділами київських "будівничих" 1934- 1936 років, що й далі розвивають свою "діяльність" щораз більшими, темпами. За трагічних обставин здобуття Києва татарами обвалилося склепіння Десятинної церкви. Проте величезна більшість пам'яток зодчества, відомих нам з літописних записів домонгольських часів, пережила Батиєве спустошення і дійшла до наступних поколінь. Перенесення адміністративного центру України з Харкова до Києва виявилося, деякими сторонами, більшою культурною катастрофою, ніж Батиєве спустошення. Тільки три роки порядкують у Києві горе-"будівничі", - і де ж тепер Михайлівський собор, що вистояв лихоліття незліченних навал? Де Трьохсвятительська церква, яку не могла зруйнувати до кінця рука найлютіших ворогів російського і українського народів? І яку долю готує райрада Кирилівській садибі, майже незачепленій буревіями восьми віків? [...]

Великокняжа доба створила Київ в образі міста, що мало можливість змагатися, монументальною красою своєю й розмахом, з будь-якою тогочасною метрополією Сходу і Заходу. За дотепною заввагою Г.В.Вернадського, що ґрунтується на вивченні письмових джерел тієї доби, не кияни благоговіли тоді перед Заходом, а Захід захоплювався Києвом. Високий правий берег Дніпра ніс на своєму "вінці" і схилах архітектурні пам'ятки, впродовж кількох десятків верстов, від Вишгорода на півночі принаймні до Видубицького монастиря на півдні. У "старому Києві", на зовсім невеликому просторі, було зосереджено такі архітектурні монументи світового значення, як Десятинна, Софійська, Михайлівська церкви; два Весилівські храми (один - Святослава Всеволодича, другий - Рюрика Ростиславича); відомий нам тільки з розкопів Георгіївський храм; Ірининський монастир, про який донедавна нагадувала особлива "Ірининська пам'ятка" (основу "пам'ятки" утворив один зі стовпів її собору); славнозвісний Дмитріївський монастир, недалеко від Михайлівського; "Янчин" монастир Всеволода Ярославича і Воздвиженська церква Мстислава Галицького (1215 р.) на місці теперішнього Андріївського храму; Федорівський монастир, Катерининська церква тощо. Можна поставити собі питання, чи було в ХІ-ХІІІ століттях нашої ери якесь інше місце у світі, де на такому невеликому просторі зосереджувалася б така кількість першорядних архітектурних споруд. Це питання тим більш обґрунтоване, що в районі Десятинної церкви розкопи виявили рештки й мурованих двірських споруд, як Х-ХІ, так і XII століть. Розкопи дають підстави гадати, що будівлі були прикрашені мармуром, іншими цінними породами каменю, мозаїками та фресками. Крім Софійського й Михайлівського соборів, мозаїки були і в Десятинній церкві. Фрески, найімовірніше, були всюди. На високий рівень ювелірного майстерства вказують численні, знайдені на тій-таки території скарби золотих і срібних виробів. Рештки емальових, гутних, каменярських та інших майстерень свідчать про піднесення промислового життя.

Давньоруський Київ дотепер не знайшов свого Аполлінарія Вас-нецова (який дав, як відомо, художню "реконструкцію" Москви XVII і попередніх століть). Тим часом завдання це - не менш вдячне. Маємо в руках удосталь даних, аби уявити собі красу цього міста, що Мономаховою шапкою увінчувало вершину Дніпрової гори.

Стрічка пам'яток тяглася й далі на південь: Спас на Берестові, з мурованою церквою й таким самим палацом (збудований Володимиром Великим і відновлений у 1113 році), Печерський, Видубицький монастирі.

В образі "печер" домонгольський Київ мав уже і свою "підземну відповідність". Така "відповідність" є ніби доконечна належність метрополії великого історичного значення. У західній частині Старого Світу класичний приклад дають римські катакомби й грандіозні, "тисячоколонні" підземні водоймища Константинополя. У Києві "печери" доповнюються підземеллями, відкритими в межах "старого міста" (розкопи Д.В.Милєєва та ін.) (8) [...]

За довгу історію Києва були один-два випадки зруйнування будівель великокняжої доби через невігластво ченців. Так, близько 1758 року, на спорудження огорожі Михайлівської садиби, розібрано будівлі Дмитріївського монастиря XI століття. Та що означає цей поодинокий випадок порівняно з тими цілими групами пам'яток, які вже знесли або запланували до знесення в найближчому майбутньому теперішні "хазяї" Києва?