Зовнішньоекономічні зв'язки здійснюються країнами Латинської Америки через зовнішню торгівлю, валютно-фі­нансові й кредитні операції, міжна­родні послуги, науково-технічне співробітництво, виробниче кооперування та інші форми економічних відносин.

Провідна роль зовнішньої торгівлі визначається її впли­вом на економічне зростання, а також тим, що товарний експорт залишається головним джерелом надходження іно­земної валюти для всіх країн регіону, за винятком хіба що Мексики, для якої таким джерелом є переважно туризм, та Панами, валютні надходження якої на 40 % формують­ся за рахунок експлуатації Панамського каналу.

Значення зовнішньої торгівлі особливо зростає в умовах структурних зрушень у торгівлі промисловими товарами, постійних коливань попиту і пропозиції, посилення впливу науково-технічного прогресу й основаних на його досягнен­нях нових технологій та інших факторів, серед яких не ос­таннє місце належить прагненню до економічної самостій­ності. Великих надходжень сучасної техніки потребує ін­дустріалізація. Завдяки зовнішній торгівлі забезпечуються поставки основних видів машинного обладнання, транспорт­них засобів, приладів, необхідних для нового будівництва та реконструкції старих галузей. Такі потреби в імпорті передбачають реалізацію певних видів продукції на зов­нішньому ринку. Тому проблема експортної торгівлі не лише зберігає своє значення, а й набуває особливої актуаль­ності.

Подібно до інших сфер економіки, зовнішня торгівля країн Латинської Америки має нерівномірний характер, ім­портні запити часто випереджають експортні можливості, а тому більша частина країн регіону часто потерпає від дефіциту торговельного балансу. У 70-ті — першій полови­ні 80-х років постійний дефіцит торговельного балансу ма­ли Бразилія, Коста-Ріка, Мексика, Гаїті, Домініканська Республіка, а також Барбадос та Ямайка. З активним сальдо за цей період зводила свою зовнішню торгівлю ли­ше Венесуела. Та все-таки нерівномірність розвитку дає­ться взнаки і в іншому. Друга половина 80-х років була більш сприятливою. Латинській Америці протягом 1986— 1991 рр. вдавалося зберігати в цілому позитивне сальдо у зовнішній торгівлі .

Розвиток національної економіки, розширення внутріш­нього ринку викликали тенденцію до зниження питомої ваги експорту у ВНП регіону: 15 % у 1950 р., 10—у 1970, 9— 1975 р. Зниження відбувається головним чином за ра­хунок найбільш розвинених країн регіону, таких як Брази­лія, Аргентина, Мексика, де цей показник становить 6— 8 %, в той час як у Болівії, Перу, Еквадорі та деяких ін­ших країнах—10—15%, а в таких, як Венесуела, Гайяна, Тринідад і Тобаго й інших, перевищує 30 %, в Гвате­малі, Коста-Ріці, Сальвадорі та ще деяких—45—50%.

У країнах регіону, передусім Центральної Америки та Карібського басейну, питома вага імпорту досить висока, що пояснюється низьким рівнем розвитку обробної промисловості, енергетики, недостатнім рівнем диверсифіка­ції сільського господарства. Велика різниця між окремими країнами і за обсягом зовнішньої торгівлі. У Бразилії, на­приклад, експорт перевищив у 1985 р. 25 млрд дол., а в Гаїті — лише 174 млн дол.

На товарну структуру зовнішньої торгівлі латиноаме­риканських країн впливає їхнє залежне становище на сві­товому ринку. Незважаючи на те, що розвиток промисло­вості після II світової війни сприяв деяким зрушенням у структурі експорту, агросировинна спеціалізація за регі­оном зберігається, хоча й простежуються деякі позитивні зміни. У 1975 р. питома вага продовольства, палива і си­ровини у структурі експорту становили 82 % за вартістю, 1985р. — 67,7 %.

Предметом експорту всіх латиноамериканських країн є продовольчі товари. До найбільших експортерів сільсько­господарської продукції, як зазначалось, належать: Бра­зилія та Колумбія—кави, Аргентина—зернових, Еква­дор—бананів, країни Центральної Америки—кави, бана­нів. Деякі з цих країн експортують нафту та лише кілька з них—Венесуела, Еквадор, Тринідад і Тобаго, Болівія— є «чистими» експортерами цього продукту, експорт якого перевищує імпорт.

Латинська Америка відома також як великий експор­тер руд чорних і кольорових металів, бавовни, вовни, шкір і т. п. сировини. До числа експортерів цієї групи товарів . належать: Чилі як експортер міді; Перу—свинцю, цинку, міді; Болівія—олова; Ямайка—бокситів; Бразилія, Мек­сика, Перу — бавовни; Аргентина, Уругвай — вовни, шкір­сировини тощо. Залишається традиційною залежність ба­гатьох латиноамериканських країн від експорту обмежено­го кола сировинних товарів. Половина і більше експорту Чилі припадає на мідь, Болівії— на олово, Еквадору— на нафту, Уругваю — на вовну, країн Центральної Америки — на каву та банани. Понад 90 % валютної виручки від екс­порту одного товару мають: Венесуела, Тринідад і Тоба­го — нафти, Ямайка — бананів. Лише в Мексиці, Арген­тині — експорт порівняно диверсифікований.

Як відомо, НТР ускладнила світові торговельні зв'яз­ки й навіть сприяла певним змінам МПП. У Латинській Америці під впливом цих процесів сформувалася обробна промисловість. Це зумовило, попри позитивні зрушення, посилення технологічної залежності від світового ринку і появу нових імпортних запитів.

Географічна спрямованість експортних потоків свідчить про те, що Латинська Америка є постачальником своїх товарів переважно до вузького кола високорозвинених дер­жав. Щоправда, це ще не свідчить про високу питому вагу Латинської Америки у зовнішній торгівлі цих країн. Пе­реважна частка товарообороту Латинської Америки припа­дає на США—36,9 та на Західну Європу—20,2%. По­мітно збільшився експортний потік до Японії: з 2,6 до 5,1 % за станом відповідно на 1960 та 1986 рр., хоча, як видно з наведених даних, обсяг цього потоку все ще порівняно не­значний.

Високий рівень концентрації зовнішньої торгівлі лише в кількох напрямах (імпортні потоки мають ту саму спря­мованість) дещо зумовлює збереження традиційної її стру­ктури. Та все-таки якщо певні зрушення у структурі екс­порту чи імпорту й відбуваються, то вони викликані го­ловним чином інтересами кількох розвинених держав.

В економічному розвиткові країн Латинської Америки значну роль відіграє зовнішнє фінансування, насамперед експорт у регіон розвиненими державами приватного капі­талу та державного позичкового капіталу. Залежний ха­рактер латиноамериканської економіки, що підтримується протягом десятиліть, спричинив слабкий розвиток головних галузей матеріального виробництва у Латинській Америці, а відтак — обмеженість внутрішніх джерел нагромаджен­ня та нагальну необхідність зовнішнього фінансування. Якщо експорт великими державами приватних капіталів до країн, що розвиваються, можна розглядати як традиційне явище, то експорт державного позичкового капіталу по­ширюється у 60—70-ті роки. У 50-ті роки експорт до Ла­тинської Америки державного позичкового капіталу був у півтора —два рази меншим за приватний капітал, а вже у 60-ті роки державний позичковий капітал значно пере­вищував приватний. У 70-ті роки головними експортерами державного позичкового капіталу до Латинської Америки були США, ФРН, Канада, Японія, хоча «піонером» у цін справі стала Великобританія ще в середині XIX ст.

Економічна, валютна та енергетична криза 70-х років значно зменшила можливості й ускладнила умови зовніш­нього фінансування регіону через нестачу кредитів та їхнє подорожчання Про наслідки зовнішнього фінансування можна судити за станом платіжного балансу як узагаль­нюючого показника економічних відносин країни чи гру­пи країн із зовнішнім світом. Так, у 1970 р. сумарний де­фіцит платіжного балансу за поточними операціями ста­новив 2,9 млрд дол., на початку кризи 80-х років він сяг­нув, зокрема 1981 р„ майже 40 млрд дол., а 1982 р.— 41,7 млрд дол. і 1990 р. його рівень визначався у 10,2 млрд дол. В цілому дані про сальдо платіжного балансу за по­точними операціями виразно свідчать про коливання в ла­тиноамериканській економіці в роки «втраченого десятиріччя». Сумарний дефіцит платіжного балансу за поточними операціями збільшився з 2,9 млрд дол. у 1970-до 7,9 млрд дол. у 1977 р.

Величезних валютних втрат країни Латинської Амери­ки зазнають у сфері міжнародних послуг та «невидимих операцій». Надто великих втрат завдають латиноамери­канським країнам платежі, пов'язані з рухом капіталів — переказ за кордон дивідендів дочірніх підприємств інозем­них монополій, відсотків за іноземні кредити й позики, а також платежі, пов'язані з обслуговуванням зовнішнього» боргу. На ці платежі припадає майже 3/4 платежів за «не­видимими операціями». До сказаного треба додати прихо­вані форми відпливу капіталів, такі як вивіз за кордон при­бутків всупереч законодавству, валютна контрабанда тощо.

Ситуація ускладнюється також внаслідок загострення валютних суперечностей, гострої конкуренції ТНК і ТНБ «а латиноамериканському фінансовому ринкові, нестій­кості національних валют. У таких умовах застосування національного капіталу стає маловигідним, посилюється його втеча за кордон, де він осідає у банках США, Швей­царії та інших країн. За підрахунками, сума таких капі­талів у північноамериканських та західноєвропейських бан­ках перевищує 20 млрд дол.

Зростання дефіциту платіжного балансу за поточними операціями призводить до збільшення зовнішньої забор­гованості, яка досягла астрономічних величин. Так, ще у 1980 р. зовнішня заборгованість латиноамериканських кра­їн становила 242 млрд дол., у 1990 р. вже досягла 441 млрд дол., а в 1992 р. становила 459 млрд дол. За оцінками екс­пертів 00Н, вже невдовзі вона перетне 500-мільярдну по­значку. Зовнішній борг для країн Латинської Америки, як. і для інших країн, що розвиваються, став непосильним тя­гарем і перетворився на гостру „не лише соціально-еконо-мічну, а й політичну проблему.