Величезної шкоди сільському господарству України з трагічними наслідками для населення завдали сталінські надзвичайні методи проведення так званих соціалістичних перетворень на селі. Особливо це виявилося в період здійснення масової колективізації сільського господарства.

Приступивши до здійснення індустріалізації країни швидкими темпами, Сталін і його оточення вирішили взяти курс на колективізацію сільського господарства, щоб заходами позаекономічного примусу змусити хліборобів сплачувати ще і своєрідну данину на розвиток промисловості. Досягти цього можна було тільки за умови насильного об'єднання селян в колективні господарства та встановлення в сільському господарстві командно-бюрократичної системи управління, як це було в промисловості.

Разом з тим керівництво країни усвідомлювало, що процес колективізації довгий і нелегкий, особливо після непу, коли селяни відчули певну свободу і задоволення від своєї праці у власному господарстві. Враховуючи це при складанні першого п'ятирічного плану передбачалося до кінця п'ятирічки (1933 p.) залучити до колгоспів 18—20 % селянських господарств. В основу цього плану було покладено принципи непу і кооперативного розвитку села.

Однак криза хлібозаготівель наприкінці 1927 p. (насправді вона не відбивала кризи сільськогосподарського виробництва) призвела до того, що Сталін і його оточення пішли на скасування непу і розпочали широко застосовувати надзвичайні заходи, тобто насильство над селянством. У січні—лютому 1928 p., після поїздок Сталіна по Сибіру, було закрито ринки вільної торгівлі зерном, у селянських дворах проводили обшуки, як в часи продрозверстки, , власників лишків зерна притягували до суду. Все це викликало незадоволення селян.

У багатьох місцях почалися 625 демонстрації. Зафіксовано близько 150 масових селянських виступів, в тому числі в Україні. Перехід від політики всебічного розвитку кооперації на селі до "курсу на колективізацію" розпочався в ході хлібозаготівель і в безпосередньому зв'язку з ними.

Курс на колективізацію відбивав позицію Сталіна, в основі якої, крім економічних планів — одержання коштів для індустріалізації, була зневага до настроїв селян, ігнорування їхнього ставлення до колгоспів і небажання відмовитись від власного господарства. Масова колективізація розпочалася в 1929 p. У постанові ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 p. було чіткорозмежовано зернові зони за строками завершення колективізації. Відповідно до цієї постанови колективізацію в Україні планували завершити до кінця 1932 p. Для того щоб зламати опір заможних селян, з другої половини січня 1930 p. в Україні проводилася політика "ліквідації куркульства як класу", в результаті якої без суду та слідства сотні тисяч селянських сімей і господарств було зруйновано.

Земля і засоби виробництва були експропрійовані, голови родин репресовані, а їхні сім'ї виселені з рідних місць.

Станом на 10 березня було розкуркулено 61 887 господарств, або 2,5 % загальної кількості. Всього за роки суцільної колективізації в Україні було знищено близько 200 тис. селянських господарств. Отже, в ході колективізації було знищено найбільш працездатних і заможних господарів, що негативно вплинуло на подальший розвиток сільського господарства. Особливо трагічною була доля селянських родин, яких депортували на Північ і в Сибір. Вивозили їх в товарних вагонах, в люті морози, скидали серед снігової пустелі, часто без засобів для існування (їжі, одягу, взуття), внаслідок чого багато людей, особливо дітей, загинули. Після завершення колективізації на селі остаточно було знищено стимули до праці та утверджено командну економіку при повному підпорядкуванні колгоспів державній владі.

Знову фактично відновлювалася продрозверстка, як в роки 626 "воєнного комунізму", з тією лише різницею, що об'єктом обов'язкових хлібопоставок був не окремий селянин, а колгосп (держава могла вилучати з колгоспу весь хліб і ніхто не чинив ні найменшого опору). Так, з урожаю 1930 p. Україна виконала обов'язкові хлібопоставки в розмірі 477 млн пудів проти 310 млн пудів у попередній заготівельний сезон. Це був рекордний показник товарності зерна, отже, колгоспники його майже не одержали. Більш напружено, ніж у 1931 p., виконувався план хлібозаготівель з урожаю 1932 p., незважаючи на репресивні заходи, спрямовані не лише проти селян-одноосібників, а й проти окремих голів колгоспів, сільських рад, уповноважених з районів.

У ході колективізації селяни масово забивали (щоб не усуспільнили) власну велику рогату худобу, свиней, овець, кіз, що також підривало основи сільськогосподарського виробництва і призводило до зменшення м'ясопродуктів у країні. Незадовільна організація праці в колгоспах, небажання селян працювати в них, колективізація (знищення господарств заможних селян) — все це підривало основи сільськогосподарського виробництва. При цьому зменшувався валовий збір зерна, знижувалася врожайність сільськогосподарських культур на колгоспних полях (врожай зернових в окремих колгоспах в 1932 p. становив 3 ц/га). Так, у 1931 p. валовий збір зерна становив 98,1 % рівня 1929 p., а у 1932 p. — відповідно лише 78,6 %, поголів'я коней у 1932 p. — 66,7 % рівня 1928 p., великої рогатої худоби — відповідно 58,2 %, свиней — 37,7, овець і кіз — 20 %. Розрив торгових зв'язків села із своїми споживачами в результаті ліквідації мережі підприємств і організацій сільськогосподарської кооперації також негативно позначився на розвитку колгоспного виробництва в період його становлення: гальмувалися переробка і збут сільськогосподарської продукції, яка так була потрібна міському населенню і давала прибуток селянам.

Великої шкоди розвитку сільськогосподарського виробництва завдавала некомпетентність керівників колгоспів, 627 яких обирали (призначали) на посади не за діловими, а за ідейно-політичними якостями. Праця в колгоспах грунтувалася на примітивних знаряддях та реманенті, експропрійованих у селян. Можливості державних машинно-тракторних станцій (МТС), які створювалися досить швидкими темпами (в 1932-р. в Україні діяло 592 МТС) були обмежені. Вони могли обслуговувати близько половини колгоспів. Проте культура землеробства і в тих колгоспах, які обслуговували МТС, залишалася низькою.

Отже, "успіхи", досягнуті сталінськими надзвичайними методами проведення суцільної колективізації на селі, давали свої зловісні плоди. Командно-бюрократична система управління сільським господарством, що утвердилася на початку 30-х років, фактично стала гальмом його розвитку, призвела до кризи сільськогосподарського виробництва, наслідки якої Україна відчуває і сьогодні. Найжахливішим наслідком "перетворень" на селі був голод 1932—1933 pp. Селяни, як за часів кріпосного права, були прикріплені до місць свого проживання паспортною системою, запровадженою в 1932 р. Без дозволу влади вони не мали права залишати колгоспи. Насправді селян перетворили на людей "другого сорту", заляканих репресивними заходами. Усі зусилля партійних, державних, господарських органів були спрямовані на підтримання нереальних, форсованих темпів індустріалізації.

Для закупівлі за кордоном промислового устаткування потрібна була валюта. Отримати її можна було тільки експортуючи сировину, зокрема зерно (між іншим, ціни на хліб на міжнародному ринку різко знизились). Проте керівництво СРСР не бажало знижувати темпи індустріалізації. Експорт зерна, незважаючи на зниження цін, зростав. Так, якщо у 1930 р. збір зерна в країні становив 835 млн ц, з яких 48,4 млн було експортовано, то у 1931 р. зерна заготовлено набагато менше — 695 млн ц, а на зовнішній ринок вивезено 51,8 млн ц. У багатьох кол628 госпах було забрано все зерно разом з насіннєвим фондом. У багатьох районах України селяни голодували.

Окремі колгоспи навіть розпались. Однак до масового голоду в 1931 р. ще не дійшло. Навесні 1932 р. селяни, дуже ослаблені напівголодною зимою, не зуміли успішно провести весняну сівбу. Урожай зернових був невисоким, але не набагато нижчим, ніж середні врожаї багатьох попередніх років, а тому голоду не повинно було б бути. Біда прийшла після того, коли Україна не змогла в 1932 р. виконати план хлібозаготівель. В Україну було послано надзвичайну комісію на чолі з Молотовим. За допомогою репресій з колгоспів і господарств селян-одноосібників, які ще залишалися, було вивезено все зерно, в тому числі те, яке призначалося для насіннєвого, страхового і фуражного фондів. Після таких адміністративних дій, коли з колгоспних і селянських комор вимели все до зернини, взимку 1932— 1933 р. в селах України розпочався масовий голод. Жорстокість, з якою проводили зернозаготівлю в 1932 p., прирекла на голодну смерть мільйони українських селян. З цього можна зробити один незаперечний висновок: голод 1932—1933 pp. — це найстрашніший злочин Сталіна проти українського народу. Українському селянинові помстилися за його небажання добровільно вступити до колгоспів, за відмову без вагань підтримувати утопічну ідею "побудови соціалізму в країні". Колективізація призвела до відчуження селянина від землі, до запустіння українських сіл, їх соціального і духовного занепаду. Вона знищила в селянина заінтересованість до праці і, що найстрашніше, сприяла розоренню селянства корінної основи української нації.