Маємо враховувати, що дія грошей як засобу нагромадження пе­редбачає суттєве ускладнення і функції обігу. Гроші у зазначеній функції з простого посередника обміну трансформуються у загаль-Іновизнаний засіб платежу. Гроші реалізують себе у будь-якій спо-ІЖивній вартості, що пропонується ринком. Зрозуміло, що здійснити F це призначення вони можуть лише за умови, коли гроші не деклара­тивно, а по суті спроможні виступати у ролі засобу збереження вар­тості, виконувати функцію нагромадження. На підтвердження цьо­го можна послатися на добре відоме явище, коли в період швидко­го наростання інфляційних процесів знецінені гроші перестають використовуватися не лише як засіб нагромадження, а й у функціях міри вартості та засобу платежу, поступаються місцем бартерному обміну.

Органічна єдність функцій нагромадження і засобу платежу, що формує більш високу, ніж у поєднанні функцій міри вартості й засо­бу обігу форму грошей, виявляється і в іншому аспекті, який слід ураховувати.

Цілком зрозуміло, що акумулювати в собі вартість і на цій основі виступати у ролі засобу нагромадження можуть не лише гроші, а й будь-який інший актив — коштовності, твори мистецтва, житловий будинок, акції, облігації тощо.

Чим же відрізняються гроші від цих активів у призначенні, про яке йдеться?

На відміну від інших товарів грошам притаманна ліквідність. Це поняття є одним з центральним у теорії грошей. Ліквідність виз­начають як можливість використання певного активну в ролі засо­бу платежу і водночас як здатність цього активу зберігати свою но­мінальну вартість незмінною. Відповідно до цього гроші кваліфі­кують як актив, що характеризується повною ліквідністю. Гроші можуть бути використані як засіб платежу лише тоді, коли вони не змінюють свою власну номінальну вартість. Отже, поєднання функцій нагромадження і засобу платежу визначає одну з принци­пово важливих ознак грошей — їхню абсолютну (або близьку до цього) ліквідність.

Розглянуті питання окреслюють лише загальну схему, яка роз­криває зміст найважливіших функцій грошей, співвідношення їх та принципи взаємодії.

3. ФУНКЦІОНАЛЬНІ ФОРМИ ГРОШЕЙ

Як уже зазначалося, можливість появи і розвитку функціо­нальних форм закладена у самій сутності грошей, природі їхніх функцій. Ця можливість зумовлена багатоплановістю грошових відносин, тим, що гроші виконують, з одного боку, суспільну функ­цію загального вартісного еквівалента і, з іншого — виступають у ролі технічного апарату, що обслуговує певні сторони товарного об­міну.

Функціональні форми є похідними від грошових функцій, їхнім логічним продовженням. Вони виступають як форма безпосереднього буття грошових функцій в умовах структурно розвинених товарних відносин. Функціональні форми є найвищим ступенем у розвитку грошових відносин. Суттєво відрізняючись від попередніх структур, вони разом з тим зберігають спадковість з ними.

Сучасна ринкова економіка характеризується наявністю різнома­нітності функціональних форм грошей. Структурна розгалуженість грошової системи — результат прогресуючого ускладнення ринко­вих відносин, спосіб надання ринку необхідної еластичності, що є однією з суттєвих ознак її дієздатності. У зв'язку з цим можна визна­чити, що ступінь зрілості грошової системи багато в чому визначаєть­ся структуризацією та відповідною різноплановістю її функціональ­них ланок.

Які критерії використовує економічна наука і практика при кла­сифікації функціональних форм грошей?

В економічній літературі, підручниках з теорії грошей, а також у державній статистиці країн Заходу тривалий час широко використо­вується агрегатний метод класифікації форм грошей. Він грун­тується на ступені ліквідності кожної з них.

Як уже зазначалось, одним з суттєвих показників, що характери­зує відмінність грошей від інших активів, є їхня ліквідність. Вва­жається, що гроші є ліквідним (або, інакше, таким, що легко реалі-ISO

зується) майном. »Чим ліквідніша річ, — підкреслює американсь­кий економіст П. Хейне у книзі «Економічний спосіб мислення», — тим більше вона схожа на гроші. Коли певний вид майна досягає абсолютної ліквідності, то ця схожість досягає найвищої позначки». Відповідно і зрілість окремих функціональних форм грошей визна­чається ступенем їхньої ліквідності.

Цей значною мірою незвичайний для практики адміністративної економіки підхід заснований на так званому портфельному методі аналізу використання грошей. У західній літературі він розглядаєть­ся як основа сучасних теорій грошових відносин. Йдеться ось про що. В умовах ринкової економіки людина має можливість зберігати своє багатство у різних формах, одна з можливих серед яких — гроші. Окрім грошей, це можуть бути різного роду цінні папери держави, акції приватних компаній, капітал у матеріально-фізичній формі тощо. Портфельний підхід розглядає індивіда в момент, коли він володіє певним фондом багатства і приймає рішення з приводу активів, у яких він певний період збирається зберігати це багатство (майно). Звичайно, головний вплив на рішення, що має бути прийняте, спри­чиняє мета — одержання максимального доходу від багатства. А це, в свою чергу, пов'язане з ступенем ліквідності конкретної форми активу, якому буде віддано перевагу.

Вважається, що ліквідність будь-якого виду майна (активу), в тому числі певної грошової форми, безпосередньо пов'язана з витратами його обміну на інші види майна. Майно, витрати обміну якого дорів­нюють нулю, є абсолютно ліквідним. Це, наприклад, купюри дола­ра. Акція і довгострокова облігація, випущені в обіг, мають менший ступінь ліквідності, але на них можна отримати відсотки. Віддаючи перевагу грошам як більш ліквідній формі розміщення багатства, індивід жертвує часткою доходу, який він би міг отримати при аль­тернативному підході.

Отже, сенс портфельного підходу при визначенні структури осо­бистого багатства полягає в оцінці його окремих елементів з позицій ступеня їхньої ліквідності. Цей принцип використовують і при виз­наченні структури грошової маси, в тому числі при класифікації різних функціональних форм грошей. Його доцільність не може вик­ликати сумніву, адже в цьому підході, як і в цілому в аналізі будь-яких процесів ринкової економіки, в центрі відповідних оцінок знаходяться інтереси особи — головного суб'єкта ринкових дій. На це дуже важливе положення у теорії грошей слід звернути чільну увагу.

4. ГРОШОВА РЕФОРМА В УКРАЇНІ

Проголошення в серпні 1991р. України як незалежної дер­жави зумовило необхідність запровадження повноцінної національ­ної грошової одиниці (валюти). Такою грошовою одиницею стала гривня. Ця назва української грошової одиниці бере свій початок, як уже зазначалося, ще від доби Київської Русі. Гривнева купюра вико­ристовувалася також як грошова одиниця Української Народної Республіки. Закон про її випуск було прийнято Центральною Радою 1 березня 1918р. Отже, назва української валюти »гривня» має глибо­ке історичне коріння. Вона закріплена Конституцією України 1996 р.

У 1992 р. в грошовий обіг в Україні було введено тимчасову ва­люту, розраховану на перехідний період, — український карбованець, або купоно-карбованець. Саме ця грошова одиниця взяла на себе всі удари високої інфляції 1992—1995 pp., зумовленої економічною кри­зою перехідного періоду.

25 серпня 1996 р. Указом Президента України було проголошено проведення в нашій державі грошової реформи. Головними завдан­нями реформи були:

• заміна тимчасової грошової одиниці — українського карбованця на національну валюту — гривню;

• зміна масштабу цін відповідно до обмінного курсу українського карбованця та гривні;

• створення стабільної грошової системи та перетворення грошей на важливий стимулюючий чинник економічного та соціального роз­витку держави.

Грошова реформа в Україні була проведена з 2 до 16 вересня 1996 р. на цивілізованих неконфіскаційних засадах з оптимальними зручностями для населення. У перший день реформи за встановле­ним курсом (1 гривня обмінювалася на 100 000 крб.) було перерахо­вано у гривні ціни, тарифи, оклади заробітної плати, стипендії, пенсії, кошти на рахунках підприємств, установ та організацій, а також вкла­ди громадян.

У період проведення грошової реформи жителі та гості України могли вільно розпоряджатися наявними карбованцями — купувати товари, сплачувати всі види послуг, розміщувати на вклади в банки, здійснювати інші платежі, а також обмінювати карбованці на гривні. 152

Протягом 15 днів реформи в готівковому обігу одночасно вільно використовувалися як гривні, так і карбованці з поступовим вилу­ченням останніх. Після 16 вересня 1996 р. приймання карбованців в усі види платежів було припинено, і єдиним законним засобом пла­тежу на території України з цього моменту стала гривня.