безпосередньо перебувають в індивідуальній приватній влас­ності. Це так звані малі підприємства, які в останні десятиріччя отримали значний розвиток. В окремих країнах Заходу на них припадає до 40 і більше відсотків виробленої продукції. З погляду перспектив економічного розвитку, розуміння того, що приватно-трудова власність, на якій грунтується діяльність цих підприємств, не тільки не згортається, а й кількісно зростає, факт досить ва­гомий.

Перевагою цих підприємств є високий динамізм, здатність, з од­ного боку, швидко пристосовуватися до ринкового попиту, який по­стійно змінюється, з іншого, — акумулювати технічні нововведення. В Україні малі підприємства також швидко розвиваються.

Складні та суперечливі процеси відбуваються у зв'язку з пере­творенням інформатики на провідну ланку виробничого процесу, а самої інформації — на домінуючий об'єкт власності, основну форму багатства суспільства. Формуючи основу інтелектуальної власності, остання, на відміну від власності на матеріально-уречевлені І засоби виробництва, не може себе реалізувати на суто приватній І основі. Наслідком цього є те, що прогресуюче звуження на основі І розвитку постіндустріальної технології сфери праці як діяльності зі створення предметно-уречевлених матеріальних благ І означає одночасне згортання сфери панування приватної власності.

Для того щоб розібратися у змісті цих процесів, слід передусім 1 виявити специфічні риси інформації як товару, що поступово перетворюється на основний виробничий ресурс постіндустріального суспільства. Інформація як носій вартості є об'єктом купівлі й продажу і у цьому відношенні мало чим відрізняється від звичайного І товару — послуги, що є об'єктом приватної власності. У країнах, В що стають на шлях постіндустріального розвитку, посилюється конкурентна боротьба за володіння нею. Більше того, відбувається процес монополізації інформації, перетворення її на безпосередній В об'єкт приватної власності, інституцію економічної влади. Відповідно до цього формується новий соціальний прошарок людей — власників інформації.

Інформація має й іншу сторону, реалізація якої стимулює розвиток зворотного процесу — знецінення відносин приватної власності. В Йдеться про специфіку споживчого використання інформації як В товару. Інформація у процесі свого продуктивного споживання не зникає. На відміну від звичайного товару інформація при її продажу не відчужується від свого власника. Останній позбавляється лише повної монополії на її використання. Проте він може продати її повторно. Те саме може зробити і покупець. У кінцевому підсум­ку дістають подвійний результат. Інформація втрачає здатність відчуження від свого безпосереднього виробника — людини. Водночас на грунті її всебічного розвитку формується спільна ду­ховна власність, яка є фундаментом нагромадження інтелектуально­го потенціалу суспільства.

Ось як описує ці процеси О. Тоффлер. Якщо хтось володіє зем­лею і вирощує на ній урожай, то ніхто інший не може вирощувати на цій самій ділянці землі свій урожай. Якщо якась особа має у своїй власності збиральний конвеєр, то цей конвеєр також не може вико­ристовуватись як об'єкт власності ще кимось іншим. Однак, якщо певний суб'єкт володіє інформацією, то ця сама інформація може стати власністю й іншої особи.

Які ж висновки робить, аналізуючи ці процеси, американський вчений?

Якщо для індустріального суспільства, на його думку, головним матеріальним елементом у структурі власності була власність на зем­лю, будівлі, машини, засоби промислового виробництва, то нині, коли США переходить до інформаційного суспільства, основою власності стає неречова субстанція. Найважливішим у її характеристиці є те, що вона стає спільним суспільним надбанням, перетворюється на спільну духовну власність. Кожен може користуватися цією власністю спільно. Це принципово нова форма власності.

Отже, на новому витку суспільного прогресу відбувається не просто економічне заперечення специфічної для індустріальної сис­теми приватно-капіталістичної власності, а діалектичне зняття відно­син власності взагалі. Ці відносини поступово відходять у підвали­ни всієї економічної системи суспільства, поступаючись місцем прин­ципово іншим системоутворюючим структурам.

Як наслідок, один з найважливіших критеріїв формаційного розвитку — критерій власності — зазнає настільки глибоких пере­творень, що у кінцевому підсумку втрачає можливість виконувати свою головну формаційно-утворюючу функцію. Функція власності, що є основою формування соціально-класових відносин, владних та управлінських структур суспільства, поступово самозаперечується.

Саме на цих методологічних засадах побудована теорія гранич­ної корисності, на якій засновані неокласичні школи економічної теорії. Найважливішим постулатом цієї теорії є положення про те, що будь-які виробничі структури можуть бути предметом еконо­мічних відносин, якщо вони є рідкісними. Йдеться про те, що їхня економічна значимість обернено пропорційна до їхньої наявності. Це стосується оцінки економічної корисності не тільки певного то­вару, а й, як про це писав один із засновників теорії граничної корис­ності відомий австрійський економіст Карл Менгер (Основания по-литической зкономии. Общая часть: Пер. с нем. — Одесса, 1903), власності у цілому. Власність як економічна категорія, зазначав він, є не довільним винаходом, а навпаки, єдино можливим знаряддям вирішення тих проблем, що нав'язані нам природою, тобто невідпо­відністю між потребою і доступною кількістю благ, що є у нашому розпорядженні. Це дає змогу, підкреслює австрійський учений, зро­бити висновок про те, що за умов, коли буде досягнута рівновага між потребою і доступною кількістю благ, власність на них взагалі втра­тить свою економічну значущість. Вона зникне.

Звичайно, сучасні процеси у відносинах власності розвиваються за більш складною схемою. Проте у своїй принциповій постановці позиція К. Менгера не може піддаватися сумніву. Вона не лише нау­ково коректна, а й така, що створює відповідну методологічну осно­ву для розуміння принципу історизму відносин власності, логіки їхнього еволюційного самозаперечення.